5

Батько підвіз мене до школи, вся школа чекала коли хтось вийде з машини, хотіли побачити хто приїхав.

-гарного тобі дня, моя Боні.-сказав батько.

-тобі теж.-я вийшла з машини.

Батько поїхав, а весь народ стояв ніби статуї, вони не могли мене впізнати або впізнали і не вірили.

-невже це Боні Вінді?-зашепотіли.-невже вона не померла?-знову зашепотіли.

Я зняла окуляри й подивилась на них, їхні очі були наче п'ять копійок.

-так, це я, Боні, Боні Вінді, я рада вас усіх бачити, я за вами так сумувала!-налетіла я обійматися.

Але усі відійшли наче почали робити дорогу. А по середині йшла дівчина і з нею Елізабет.

-очманіти.-не вірила я.

Вона йшла не звертаючи на мене увагу, наче я пусте місце.

-Елізабет, тут Боні.-закричали з толпи.

Вона підняла голову разом з подружкою й підійшли до мене.

-так, так, так, кого я бачу? Вінді? Ти не могла вижити, це якась помилка!-Елізабет.

Її подруга перебила її.

-Ти тепер пусте місце, тут головна тепер я, запам'ятай це, раз і назавжди.-вона штовхнула мене.

І знову плюс одна людина, з толпи почувся голос Мірана (мого однокласника)

-Вікі, чого ти до всіх чіпляєшся, може досить, чого тобі від неї треба?-він вийшов з натовпу й став до мене спиною.

-вона мало не загинула а тобі все смішно? Вирішила скористатися нагодою?!-міран.

-Міране, вибач, я не знала що ти тут..-та вікі.

-тепер знай, Боні тепер під моєю охороною.-він узяв мене за руку й повів у школу.

Булу відверта він й вправду був красунчиком, чорне коротке волосся, очі наче зроблені з кави, серйозний тип.

Батько помер, так само й мати, одна бабуся, вона сурова, навіть дуже.