38.2

Я потягла носом повітря.

– Якийсь  дивний запах…

– Так,трохи дивний... Обережніше! – крикнув Ярик, бо наступної миті я спіткнулася об щось і, не втримавшись, звалилася вперед  на одне коліно.

Спершу мені здалося, що це якась безформна купа ганчір'я на землі валяється.

– Чорт! – Ярик висмикнув з кишені ліхтарик і почав світити.

Я оторопіла, перестала дихати.

На землі, обличчям униз лежав чоловік. Одна його рука була безвільно відкинута убік, і саме об цю руку я й спіткнулася.

– Чорт, – знову вилаявся Ярик, сідаючи поруч з ним навпочіпки, – П'яний, чи що? Потримай ліхтарик.

Я взяла в нього ліхтарик, і той застрибав у моїх тремтячих пальцях.

Ярик насилу перевернув лежачого чоловіка обличчям догори. 

Я скрикнула, але відразу затиснула рота долонею. Серце билося, як ніколи в житті, під одягом текли струмки холодного поту.

– Ні, він  не п'яний… – прошепотів Ярик. – Май, не дивись краще… У нього горло розірвано… Кров свіжа зовсім…

– Горло?.. Так він мертвий? – прошепотіла я, ціпеніючи від якогось дивного почуття і навпаки, ще пильніше вдивляючись у попелясте, повернене до неба обличчя лежачого.

Це був чоловік і здається, досить літній, з коротким сивим волоссям, глибокими зморшками біля крил носа і нещільно зімкнутими ліловими повіками, між якими виднілася каламутно-біла смужка очного яблука. Шия його, комір куртки, задерте вгору гостре підборіддя, заросле сивою щетиною – все було густо забруднене кров'ю.

– Ярику, він точно мертвий? – ледве вимовила я, бо мої зуби голосно стукали, а тіло безперервно тряслося.

– Май, треба викликати швидку і  поліцію, а я без телефону, – сказав Ярик здавленим голосом.

 – І в мене немає… Забула взяти…

– Фігня яка! Що ж робити? – сказав Ярик, тремтячими пальцями обмацуючи шию чоловіка. – Ніяк не зрозумію, чи є пульс, чи ні… І рана рвана. Я вже бачив таке тут... на одного з лісників якось напав вовк...

– То це вовк, так? – запитала я, судомно стискаючи ліхтарик побілілими пальцями.

– Можливо… Але восени вони не підходять так близько до житла… Майя, нам треба бігти по допомогу…

– А якщо він ще живий? Кинемо одного?

– Немає вибору… Треба щось вирішити… До першого будинку бігом хвилин п'ятнадцять… та ще швидка їхатиме з сусіднього міста… Я думаю, що він мертвий. Ідемо!

– А раптом звір досі блукає поблизу? – запитала я і машинально вимкнула ліхтарик.

На якусь мить ми застигли, притулившись один до одного й тривожно вслухаючись, вдивляючись у досвітню темряву.

– Ні, мабуть, уже пішов… – тихо сказав Ярик.

Він узяв ліхтарик з моїх рук і знову ввімкнув, обводячи блиском золотистого світла найближчі стовбури та темні плями кущів.

– Що тут сталося? – закинувши голову, спитала я дерева, але вони лише кивали і безладно шелестіли листям.

Я знову уткнула відчужений погляд у порожнє, скорботне обличчя лежачого. В голові моєї спочатку задзвеніло, потім розмірено затикало, ніби якийсь невидимий годинник почав відраховувати час. І мені раптом ясно здалося, як пересуваються стрілки цього годинника, тільки – не вперед, а назад.

Я насилу проковтнула колючий ком, що застряг біля горла і повільно піднесла руки до шиї чоловіка, відчуваючи, як б'ється в центрі долонь вогненна пульсація.

– Ярик! Я не можу, Ярику! – сльози, обпалюючи шкіру, струменіли по обличчю горячими потоками.

– Майя…

– Це нестерпно, Ярик! Але інакше не можна...  – промовила я несподівано спокійним, твердим голосом.

Яка різниця, знаю я цю людину, чи ні! Не має жодного значення, близький він мені, чи чужий. Він той, хто потребує допомоги. І допомога потрібна не в якомусь там туманному майбутньому, а зараз, негайно... Чи є щось важливіше?

Це було схоже на спалах блискавки, на осяяння. Сльози текли по щоках і капали на руки, притиснуті до шиї незнайомця, а перед очима все розпливалося, тремтіло променистими вогниками.

Нестерпний жар охопив моє тіло від верхівки до кінчиків пальців на ногах, і я виразно відчувала, як біжить по венах разом із кров'ю, іскрячись рубіновими сполохами, сила іномірної квітки.

–  Май, у тебе долоні палають! – вигукнув Ярик.

Тієї  ж миті тіло лежачого страшно здригнулося, потім зашипіла, випаровуючись під моїми руками, кров, заскрипіла, стягуючись і зростаючись, шкіра ...

Чоловік зробив перший, судомний вдих і хрипко переривчасто застогнав.

– Вийшло ... Ярик, вийшло! – захоплено прошепотіла я і схопилася на ноги, з подивом розглядаючи свої долоні, що продовжували випромінювати слабке перламутрове сяйво.