Частина 38.1

 Ярик спіймав мене за руку в передпокої.

– Май, ти куди? Я з тобою!

– Ненадовго, до саду. У мене зараз голова лусне. Мені повітря потрібне… Свіже…

–  Що трапилося, Май?

Але я вже вискочила на вулицю і замість того, щоб побігти в сад, кинулася через хвіртку на вулицю і далі по дорозі, зовсім не думаючи, що ці місця мені незнайомі. Сльози застигли шлях. Я розлючено витирала їх рукавом курточки, а вони все текли і текли ...

Крайня хата, околиця, попереду – темна стіна лісу.

Я зупинилась і озирнулась у нерішучості. Чи далеко забрела? Але мені просто життєво необхідно зараз доторкнутися до дерев, вдихнути запах мокрого осіннього листя і ранкового туману, що клаптями осідає на кущах – це моя енергія, моя сила…

Зважившись, я повільно рушила вперед, слухаючи,  як шарудить під ногами опале листя, потім знову обернулася. Крізь легкий серпанок мерехтіли золотисті відблиски – у вікнах деяких будинків уже горіли вогні. Отже, поки я бачу світло – боятися нічого.

І я відразу засміялася вголос. Звідки взявся цей страх? Хіба дерева не підкажуть мені куди йти, якщо туман раптом посилиться, якщо я загублюсь у пітьмі? До того ж світанок не за горами.

Я хитнула головою, міцніше стиснула в руці медальйон і твердим кроком попрямувала у бік лісу.

У грудях моїх все тремтіло від нестерпної туги по чомусь невизначеному, такому, що я втратила, навіть не пізнавши… Подібна туга вже наздоганяла мене, тільки раніше вона була миттєва, невагома, наче тінь хмаринки, що прослизнула небом, зараз же вона огортала моє серце похмурою важкою тучрю і не танула, не зникала.

І знову десь гавкав собака, звідкись потягнуло димом…

Дерева шелестіли, тремтіли залишками листя. Може, вони мене вітали, а може просто раптовий порив вітру пробіг по їхніх сонних верхівках.

Я анітрохи не здивувалася, почувши позаду гучні кроки.

– Май, ти що надумала? А як заблукаєш?

Ярик наздогнав мене і пішов поряд.

– Та не заблукаю я в лісі, ти що!

– Ах так, ну звичайно ... – Він простягнув руку і торкнувся мого обличчя. –  Ти плакала?

 – Я неодмінно розповім тобі… трохи пізніше… зараз  мені потрібно з думками зібратися…

 – Добре, тоді давай просто помовчимо…

Я ковзнула холодною рукою в його теплу долоню, і ми попрямували вперед, у непроглядну темряву лісу.

Як же непросто було мені усвідомити почуте! Я знову і знову мимоволі уявляла себе на місці  матері. Якими були її думки та почуття? Їй було дев'ятнадцять, коли все це сталося! Така молода, зовсім самотня, без підтримки… Може, це певною мірою і зламало її психіку – не маючи іншої можливості, вона почала звинувачувати мене у всіх своїх бідах, і навіть життя, яке  у неї склалося вдало, не змогло остаточно вилікувати хворобливу стару рану.

М'який ґрунт пружинив під ногами. Від запаху осіннього в'янення, посиленого вологою гіркотою туману, від пекучих думок у мене запаморочилося в голові.

Ярик легенько притримав мене за руку.

– Май, давай тут звернемо направо… в тій стороні урвище, навіть я можу проґавити його в цьому тумані, хоч і знаю ліс як свої п'ять пальців…

– Перш за сумнівалася, а тепер точно впевнена – мій батько не людина, – промовила я задумливо, – Історія справді дуже заплутана, але моя мати не може оцінити її так, як я, тому що не знає всього, не знає як влаштований цей світ… І навіть якщо я розповім їй правду, вона  мені не повірить…

– Ну, це зазвичай... Багато людей взагалі не напружуються з приводу будь-яких містичних сторін життя.

– А ти? Не просто  ж так, з бухти барахти ти почав підозрювати мене у змові з деревами…

– Це клінічний випадок, Майя. – Ярик пересмикнув плечима, – Я помирав і, здається, я пам'ятаю, як помирав… Ні – не польоти крізь тунель, не світло попереду, а щось інше, мало схоже на визволення… Хоч мені шість років було, а почуття досі залишилося: тісноти, темряви та страху.

–  Ох, Ярику, перестань... Я як подумаю про те, що тебе могло не бути...

– Ну Май, якби я тоді помер, ти б забула про мене і все… – промовив він із смішком.

– Жодної крапельки не весело! – розсердилась я і висмикнула руку з його долоні.

– Покинь, Май, я ж жартую ... Слухай, це моя мати якимось чином переконала тітку Катю нарешті поговорити з тобою по-душам. Моя мати тебе дуже любить, завжди любила, все говорила, яка ти добра і хороша дівчинка, і щоб я не смів тебе задирати… Раніше я від цього дуже лютився і ревнував, уявляєш! – сказав Ярик і, нахилившись, звично цмокнув мене в верхівку.

– Мене таке ставлення дивувало, якщо чесно... Багато сусідів, он, досі вважають, що я дурна... Дуже дивно, Ярик. Матінка моя була сьогодні така спокійна, відверта, наче її підмінили, наче я з кимось чужим розмовляла... Але я все одно не розумію. Звичайно, вона страждала, дуже страждала, тільки хіба я в цьому винна! До того ж вона недовго страждала! Серж дав їй все: кохання, турботу, достаток. Він навіть зі своїми батьками посварився, бо вони були проти його весілля. Уяви собі: злиденна студентка без роду, без племені з маленькою дитиною. Він і до мене завжди класно ставився.