36.2

– Думаєш, таке можливе?

– Якщо знайду батька… Я дуже хочу його знайти!

– То твій батько з іншого світу? І цей дар – його спадок?

– Не знаю, від кого це дар, але через нього я не почуваюся людиною. Тож і світ здається мені чужим! Жодна нормальна людина не вміє розмовляти з деревами.

– Звичайно, не вміє… Ти моя маленька мавка чи дріада, чи якісь там ще духи в лісі живуть! – усміхнувся Ярик.

– Я зовсім не жартую! То підеш за мною?

– Куди завгодно, Май… Але якщо якийсь довбаний ельфійський принц захоче заграбастати тебе собі, йому дуже не пощастить!

– Ярик!

– Серйозно, Май… Я люблю тебе… Тому всі принци – і ельфійські  і  інші у великому прольоті…

Ми завмерли, поєднавши губи в легкому обережному поцілунку.

Я розуміла,  час все одно не сповільнить свій біг, як його не благай: ніч пролетить, настане ранок, і нам знову доведеться розлучитися.

Незважаючи на погоду, ми все ж таки одягнулися і вийшли з дому в сад. Дерева мовчали, тремтячи на пронизливому вітрі. 

Ми встали під яблунею: Ярик спершись на стовбур, я, притулившись спиною до його грудей – і спостерігали, як клубочиться, дедалі  все більш  густіючи, змінюючи свої контури, чорно-синя імла.

–  Дивись! – сказав Ярик, ще міцніше обіймаючи мої плечі.

Я повернула голову на захід. Там, у вузькому просвіті між хмарами блиснув золотистий промінь сонця. Потім ще один, з іншого щілини. Миттєвий, сліпучий. Крони дерев спалахнули золотом і згасли. Зловісна попеляста хмара законопатила блакитний просвіт, і дощ припустив ще сильніше, і вітер завив, заметушився по саду серед густої темряви.

Потім ми знову сиділи на підлозі перед каміном і намагалися дивитись якийсь фільм про кохання. Очевидно, Ярика дошкуляли ті ж думки, що й мене.

– Неможливо зупинити час, – сказав він, – будемо радіти тому, що є. І ще знаєш, що я думаю?

– Що?

– Тепер, коли очевидно, що ми разом і нас ніщо не розлучить, по вихідним   можемо їздити сюди… нехай не кожних вихідних, але все-таки…

– Моя мати не погодиться…

– Май, у неї вибору не буде, от побачиш… Їй доведеться прийняти нову реальність як є…

Мені раптом стукнуло в голову, що дехто вже точно не змириться і робитиме все, щоб нас посварити. Я всміхнулась про себе. Цього ще не вистачало зараз, думати, яку свиню може підкласти мені Анька Сома! І Ярику я не стала нічого говорити про свої побоювання. Зрештою, всі проблеми одразу не вирішити.

Увечері знову забігла тітка Маша, принесла на вечерю ватрушки з сиром. Мені зовсім не хотілося їсти, але ж  дуже смачно вони виглядали, а пахли так, що світ перевертався ...

– Тітка Маш скажи навскидку, чи вийде те, що ми задумали? – попросив Ярик, коли вона вже збиралася йти.

– Навскидку? – здивувалася я.

– Ну так. Тітка Маша вміє майбутнє вгадувати, якщо вона вже зумовлена, так, тітка Маш? Що ти бачиш? Чи буде по-нашому?

– Не по-вашому, не по-нашому, а з волі тих, хто в тіні,  – почули ми після короткої паузи дивну відповідь.

– Це як?

– Дві дороги зустрів, – третю не помітив. А вам якраз  туди  і йти...

– Тітка Маш, а якщо простіше? – насупився Ярик.

– Мабуть, мається на увазі, що все вийде, але не так, як ми очікуємо, – припустила я.

Вона посміхнулася і знову заговорила:

– Як по дорозі підете, прямо дивіться, а не на всі боки, бо по сторонах – ілюзії… Це відповідь на твоє запитання, Славко… Коли дорога нелегка, а йти треба, ніякої допомоги не можна цуратися, зрозумів?

– Зрозумів. Значить ти за нас заступишся?

– Вночі твої приїдуть? – запитала тітка Маша.

– Години о третій.

– Будь так. Я загляну… – сказала вона і пішла.

– Вона ворожить? – запитала я.

– Небагато, на звичайних картах, ще таро,  минуле, майбутнє... і, до речі, майже завжди все виповнюється!

 – Здорово! – відповіла я, здригнулася і мимоволі позіхнула.

– Ти втомилася, Май… Можеш лягти у моїй спальні, а я у вітальні на дивані…

– Ні, давай разом у вітальні, просто посидимо… Я не хочу спати. Так мало часу залишилось.

І ми сиділи у темній кімнаті на дивані. По телевізору все також крутився якийсь фільм, звучали музика і голоси.

Притулившись скронею до плеча Ярика, я моргала, терла очі, наказуючи собі не спати і відразу провалювалася в темну яму забуття і здригаючись, поверталася знову і відчувала, як рука Ярика обережно прибирає з мого обличчя пасмо волосся.

– Май, давай перенесу тебе на ліжко...

– Ні, я не сплю… дивлюсь кіно…дивлюся, чесно…

Але у вухах знову починало шуміти, і мені здавалося, що я чи то провалююся в якусь безодню, чи вилітаю звідти з жахливою швидкістю…