Частина 36.1

– Думаю, твоя берізка жива і, як і раніше, допомагає нам… — сказав Ярик, тихенько цілуючи моє розпатлане волосся, – тому нас ніхто не розлучить.

– Ти вгадав мої думки… Чому я так боюся розлуки з тобою? Мить, одна лише мить, яку прогледіла і бац – вже міцно прикута  до тебе невидимими ланцюгами! – відповіла я, граючи пальцями його руки.

– Я теж саме відчуваю, Май, тільки я це раніше усвідомив, от і все… Напевно, нам судилося бути разом… І матінку твою вмовлю, от побачиш… У крайньому випадку, після вісімнадцяти, вона вже не зможе нав'язувати нам свої правила.

– Їй у молодості дуже не пощастило, Ярик, так вона вважає! Напевно, боїться, що й зі мною станеться щось подібне, не знаю... Ще вважає мене дурною, наївною! От якби ти з Женькою почав зустрічатись, вона б ні слова не пікнула!

– З Женькою, – пирхнув Ярик, – скажеш таке! Твоєї матері нічого боятися... Я берегтиму тебе, я ніколи тебе не ображу... слово даю, Май! Ніколи!

– Ні,  краще присягнися, якщо раптом тобі стане погано, якщо підніметься температура чи ще щось, ти одразу подзвониш мені… Я тепер багато можу… квітка вона тут, у моїй крові… Адже для чогось я її отримала, Ярику. Моя берізка хотіла, щоб я його отримала, тому й відкрила  нам дорогу.

– Добре, обіцяю! Але ти хоча б уявляєш, як користуватися цією цілющою силою?

– Ні… Спершу я думала, вірніше чула, що це звичайна квітка, яку треба зірвати, сховати до часу зимового сонцестояння у сухе місце, а потім потовкти і випити. Але все виявилося зовсім не так… Напевно, коли настане час, квітка сама підкаже ...

– А мені, уяви, вчора ця тітка наснилася, іномірна! – сказав Ярик, – Тільки задрімав, а вона тут як тут, дивиться пильно і говорить щось.

– Що говорить?

– Не пам'ятаю, начебто щось важливе. Уві сні розумів, що важливе, а прокинувся і забув, миттєво забув.

Гучна пташина трель перервала нашу розмову. Ярик простяг руку і дістав телефон, що лежав позаду нас на дивані.

– Мої, – сказав він, – Треба відповісти… Так, мам… Ні, все гаразд… Так, поїли… тітка Маша заходила… звичайно… зрозумів, так! Мам, я камін розпалив, нічого? Так!

Я піднялася, підійшла до вікна, розсіяно торкаючи обгорнутий навколо зап'ястя браслет, і задивилась на сіру хмару, розлиту за вікном, задумалася.

Думки начебто є, а начебто їх і немає. Здається, вже про все передумала: і про себе, і про Ярика, і про нас з Яриком, здається, вже у всьому розібралася, чому і як, а все одно залишалися неясності. Зате остаточно з'ясувалося, що я не божевільна і ніколи божевільні не була.

Обернулася і через плече зиркнула на Ярика, який продовжував розмовляти з матір'ю. До чого він гарний! Раніше я цього зовсім не помічала… Чи помічала, але не розуміла? А, може, ми були колись знайомі, наприклад, в минулих життях і тому нас, чи не з пелюшок, зіштовхнули один з одним якісь вищі сили? Чи ось таким вигадливим чином виявляються найскладніші космічні закони? Тоді чому ми ворогували? Адже якщо добре розібратися, Ярик – єдиний чоловік, хлопець, про якого я думала завжди. Мені ніколи не подобалися хлопці, я уникала близького спілкування з ними. А про Ярика думала, хай з ненавистю, неприязнью, злістю, він і снився мені часто, але я розцінювала ці сни лише як прояв яскравих вражень минулого дня, коли ми сварилися і змагалися, хто кого болючіше зачепить ...

 – Знову випала із реальності? – весело спитав Ярик, пустотливо розтріпав моє волосся. – Мати сказала, що вони приїдуть вранці, десь  до третьої години. До речі, твоя теж приїде, вона там вся на окріп зійшла… Моя ледве вмовила відстати від нас, хоч би ненадовго… А це означає, що у нас попереду, – він глянув на наручний годинник, – майже десять годин повної волі!

– Так мало!

– Зате все наше! І чим займемося?

 – Шкода, не можна піти погуляти… – зітхнула я.

– Шкода. Тут є річка і ліс, густий дрімучий... тобі сподобалося б. Послухали б дерева! Мені завжди здавалося, що шелест дерев схожий на людську мову!

Я зсунула брови, щось згадуючи.

– А як ти здогадався про мій дар?

– Ну… я ж іноді стежив за тобою… Спершу, щоб зробити лихощі, а потім…

– Ну так! Я часто ловила тебе на місці злочину... Пам'ятаю мене це твоє стеження до люті  доводило!

– Так от: мені завжди було цікаво, як ти дізнаєшся, що я поблизу? Мені ця думка прямо спокою не давала.

– І що?

– Іноді чув твій голос… Знав, що ти любиш балакати сама з собою, але поряд з деревами все було інакше… коли мені все ж таки вдавалося підслухати, я розумів, що це інші слова, інші інтонації… і ось так потихеньку почав здогадуватися, що ти зовсім не така проста! Май, як гадаєш, у наших дітей теж буде така здатність? – несподівано запитав Ярик.

– У наших дітей?

– Ну так ... Уявляєш, які класні дітки у нас вийдуть? Дівча таке маленьке і гарненьке, як ти і хлопець –  високий, розумний, красивий…

 – Ярик! Ти мене зовсім збентежив! – крикнула я, тікаючи від нього на інший кінець кімнати, але він кинувся слідом і спіймав мене за руку. – Май, я просто думаю про наше майбутнє... Це безглуздо, так, говорити зараз про дітей?