35.2

Я кивнула, дивлячись на Ярика з обожненням. І моє серце затремтіло так солодко, коли представила: ось це наш дім, ми разом, і ніхто надалі не посміє порушити нашу романтичну ідилію.

Мрії так захопили мене, що я стояла, безглуздо дивлячись на казанок з картоплею, поки Ярик, переодягнений у спортивні штани та темну м'яту футболку, знову не повернувся на кухню.

–  Май, ти що? – запитав він, торкаючись мого плеча.

– Нічого, – я хитнула головою, – знову задумалася… У мене так буває, знаєш, замислюсь над чимось, і світ навколо пропадає…

– Я  це вже зрозумів. Сідай, – сказав Ярик, підставляючи мені табурет, а сам зайнявся справою: увімкнув холодильник і почав складати туди куплені в магазині продукти.

– А це звідки тут? – спитав з подивом, дістаючи футляр.

– Не знайшла, куди сховати…

– А навіщо було його ховати?

–Не знаю…

– Диво ти моє! – ласкаво сказав Ярик і засунув футляр собі в кишеню. – Після обіду приміряємо.

– А хто така ця тітка Маша? – запитала я, стежачи за тим, як він розставляє на столі тарілки.

– Троюрідна сестра моєї матері.

– Така кумедна… А скільки їй років?

– П'ятдесят сім, – відповів Ярик, накладаючи мені на тарілку картоплю. – Додати?

– Ні, годі, бо я лусну…

– До речі, це вона тоді знайшла чаклуна чи шамана, який мене вилікував.

– То він десь поблизу живе?

– Ні, не знаю… здається, десь далеко… принаймні я чув, що далеко… Мати розповідала…

Слово честі, нічого смачнішого я ніколи не їла! Я не була особливою любителькою м'яса, але ці невеликі, приправлені якоюсь травою рум'яні шматочки, виявилися просто чудовими.

– Квасу? – запропонував Ярик.

– Ні, краще чаю... Взагалі цікаво, – посміхнулася я, відсуваючи тарілку, – це ж я повинна про тебе піклуватися ...

– Чому?

– Ну жінка, вона ж ніби як господиня... Хоча я терпіти не можу домашні справи, навіть у своїй кімнаті з боєм прибираюся ...

– Тоді не треба! Мені не в тягар, Май… до того ж я звик, сам собі готую інколи… Батьків часто не буває вдома, а мати теж не аматорка готувати…

 – Давай я хоча б посуд вимий…

– І це не обов'язково робити.

– Ну хоть щось!

Чай з пиріжками пили у вітальні, розташувавшись на підлозі, на штучних ведмежих шкурах. Ярик розпалив камін і незабаром кімната наповнилася сухим, хвойним теплом.

По телевізору йшов якийсь пригодницький фільм, але ми його не дивилися. Ярик відставив тацю з чашками і сказав:

– Давай нарешті браслет приміряємо ...

Він  дістав із футляра золотий ланцюжок і дбайливо застебнув  його на моєму зап'ясті.

– Знаєш, що то за дерево? –  я  з благоговінням провела пальцем по різьбленому краю крони.

– Схоже на Іггдрасіль, скандинавське дерево життя.

– Ти знаєш міфологію?

– А то! Дивись, як чудово…

– Думаю, і справді Іггдрасіль... Це смарагди? – запитала я, дивлячись як підморгують в вогневих тінях каміна маленькі, вроблені в крону камені.

– Не знаю…

– Все ти знаєш!

– Ну, смарагди, то й що? Вони ж зовсім крихітні! І найімовірніше – не натуральні.

– А які?

– Хімічні!

– Ярику, скільки коштує цей браслет?

–  Не задавай безглуздих питань!

Я подивилася на його сердите обличчя і весело розреготалася.

– Ти що, Май?

– У тебе зараз очі майже зелені… – відповіла я, наближаючись до нього, – майже як  ті смарагди… напевно, з-за вогню. А у сонячному світлі вони в тебе коричневі, а іноді зовсім чорні… Дивно і так гарно…

Ярик взяв мою руку з браслетом і повільно провів нею по своєму обличчю.

– Ми одружимося… скоро…

– Ярик… – зніяковіла я і відчула, що від задоволення чи не до самого коріння волосся червонію.

– Я не жартую, Май… Одружимося…

– Давай  кіно дивитися, – відповіла я тихо і відібрала в нього руку.

Якийсь час ми мовчали, вдаючи, що захоплені тим, що відбувається на екрані.

Ярик першим не витримав.

– Хотілося б мені знову потрапити туди, в інший світ,   разом з тобою, – заговорив він, – Знаєш, я тут довго думав, розмірковував про те, що з нами сталося. Мене це хвилює, Май. Незважаючи на схильність до точних наук та струнких систем, я завжди знав – є речі, які не можна пояснити поєднанням чисел чи взаємодією атомів та молекул.

– Це тому, що ти вмирав! Берізка казала мені: звичайна людина, яка не має особливого дару, не може потрапити в інший світ, а може лише той, хто переступив поріг смерті, але повернувся... Берізка, вона… – і не зуміла продовжити: горло стислося, а на очі навернулися гіркі сльози.