Частина 34.1

Ярик звернув за край рідкого лісу, що ріс уздовж траси і, знизивши швидкість, поїхав по вузькій, розмитій дощем дорозі.

Замелькали силуети якогось села: темні кістяки будинків, бліді вогні вікон, розпластані над дахами струмені синюватого диму.

Десь загавкав собака, а неподалік, привівши мене в цілковите захоплення, заржав кінь.

– Поблизу є стайня, – сказав Ярик, – потім сходимо, якщо захочеш…

Він зірвав з голови шолом і потряс волоссям, звично віддмухуючи з очей чубчик.

Мотоцикл пророкував вулицею, порушивши похмуру сільську тишу  і в ту годину, через кожну огорожу, бризнув різнотонний собачий гавкіт: від істеричного колоратурного сопрано до глухого, уривчастого і абсолютно байдужого басу. Зачинили невидимі двері, залунали, приглушені шумом дощу голосу.

Сама ж дача виявилася не золотим замком із фонтанами, а добротною будовою за цегляним парканом. Ми зупинилися біля воріт, і я теж нарешті стягла з голови мокрий, незручний шолом.

Ярик відчинив замкнену на ключ хвіртку. Ми збігли на ґанок під навіс.

– Іди всередину, там хоча б дощу немає, - сказав Ярик, відчиняючи вхідні двері, – бо ти  вся змокла!

– А сам? Теж у джинсах!

– Це мотоциклетні, непромокальні. Іди, я поки зажену мотоцикл у гараж…

Я слухняно прослизнула в темний передпокій – холодний, наповнений різноманітними, ледь вловимими запахами, начебто вологої кори чи трави свіжоскошеної, а може далекого диму, що вітер розносить восени.

Але відлуння цих легких ароматів чомусь страшенно схвилювало мене, і я не наважилася пройти далі, а як дурна, ледве стримуючи сльози, стояла на порозі в передпокої, поки Ярик не повернувся.

– Ти що? – здивувався він. – Ти плачеш?

– Ні, ні… це просто емоції… – сказала я і потерла замерзлі долоні.

– Треба переодягнутися… Тут є якийсь одяг… Я зараз батареї увімкну, скоро все зігріється…

–  А будинок великий?

– Не дуже. Три кімнати, кухня та горище. На горищі цілком можна жити, якщо розібрати весь мотлох і обладнати. Ще лазня, але її згодом добудовували.

– А душ?

 – Так, усі зручності у домі! – засміявся він. – Ідемо.

Привів мене до якоїсь комори і запалив світло.

– Ось, тут повно всякого. Це матерені речі… а я поки подивлюся, чого там на кухні завалялось ... Але боюся, доведеться їхати в магазин. Даремно тільки мотоцикл ставив, зовсім з голови вилетіло.

– Якось незручно, Ярику! –  сказала я, роздивляючись, складений на полицях  та розвішаний  на плічках одяг,  –  Може, краще щось із твоїх речей?

– Да ні, мій спортивний костюм тобі буде трохи великий ... – лагідно відповів він, дивлячись на мене зверху вниз, потім нахилився і поцілував у лоба.

Я на мить притулилася обличчям до його грудей.

– А магазин далеко?

– У сусідньому містечку. Це поруч.

Ну, що за дивовижний день! Життя змінюється непередбачувано, наче примхлива осіння погода, коли за одну годину може і ураган пронестись, і сонце визирнути, і злива пролитися.

При ввімкнених батареях у будинку дуже швидко потепліло, тому з тих речей, які були в коморі, я обрала спортивні бриджі нижче коліна та легкі капці, щоб не ходити босоніж, а футболку залишила свою, тільки скинула кофту – в ній було занадто жарко.

Поки Ярик їздив у магазин, я оглянула будинок і, знайшовши в одній із кімнат камін, зроблений під старовину, прийшла в захват.

Я завжди мріяла про камін і заздрила тим, хто має камін – не електричний, а такий, який треба топити дровами. Серж поділяв мої мрії, а от мати навідріз відмовлялася заводити в хаті брудну, димну і зовсім непотрібну штуковину.

Я блукала по хаті, заглядаючи в кожен куточок, хіба що на горище не залізла. Як мені тут подобалося! Набагато більше, ніж у своїй рідній обжитій кімнаті.

Швидше за все батьки Ярика навмисне підібрали  ось такі важкі дерев'яні меблі, – хотіли надати своєму дачному житлу такого собі сільського колориту. Але в іншому все тут було цілком сучасно: телевізор на стіні, музичний центр, світлодіодні лампи, і на кухні все як годиться: кавоварка, мікрохвильова піч, сенсорна плита.

Я не відчувала ніякої незручності від того, що знаходжуся одна в незнайомому місці. Я торкалася дерев'яних стін та напружено прислухалася, але стіни мовчали. Я знала: дерево зберігає свою енергетику навіть після смерті, після того, як перетворюється на щось інше. Речі, створені з цільного дерева мають свій голос, але він настільки тихий і невиразний, що його майже неможливо розібрати, і чим більше минає часу після перевтілення, тим тихіше цей голос стає…

Дощ посилився. Я вже встигла скучити без Ярика, тому щохвилини вибігала в передпокій, відчиняла вхідні двері, виглядала на вулицю і прислухалася до шуму дощу.

Скільки його вже немає? Здається, хвилин сорок.

Я зайшла в кухню, встала біля вікна, з якого відкривався чудовий вид на мокрий, скуйовджений вітром сад і сама не помітила, як глибоко задумалася, потім відчувши щось, озирнулася.