Частина 33.1

Я квапливо перебирала одяг. Вон  має бути теплим, зручним та виглядати по-домашньому, щоб мати ні про що не здогадалася.

Витягла з надр шафи балонові штани, які, зазвичай носила у дощ. Светр наділа із закритим горлом і капюшоном, бо їзда на швидкості по трасі – ще те задоволення, особливо, коли вітер у всі щілини задує.

Правда, на мотоциклі я жодного разу не їздила, але здогадувалася, що це явно гірше, ніж відкрите вікно машини в холодну погоду - його можна закрити, а ось на мотоциклі сховатися нікуди.

Поверх накинула легку ветровку, бо тепліша куртка могла викликати у матері підозру.

У сміливих мріях я нерідко уявляла собі, як тікаю з дому, до вільного і щасливого життя: в інше місто, в іншу країну, на іншу планету... Але це мрії. Зараз у мене холодніли лопатки, тремтіли руки, підгиналися коліна.

Мигнула навіть боягузлива думка скасувати втечу, бо якби гірше не стало!

Я оглянула кімнату, але Рижа на звичайних місцях не виявилося. От би його з собою забрати! У рюкзак... Тільки Риж у мене на руках і п'яти хвилин спокійно посидіти не може, що вже говорити про більше... такий ось незалежний, непідкупний котяра!

Я ще раз подумала і дістала з нижньої шухляди шафи гумові черевики. Тепер все… На кілька секунд заплющила очі, збираючись із духом.

Мати та Світлана Олександрівна перемістилися з вітальні до кухні і тепер пили каву з печивом.

Я стала на порозі.

– Ярик пішов ...

– Розібралися? – запитала мати.

– Розібралися… Чи можу я трохи в саду посидіти? Потім візьмуся за уроки.

Мати витримала коротку, багатозначну паузу і відповіла:

– Сиди ... але так, щоб на моїх очах.

Я зобразила на обличчі лагідність і покірність. Нехай думає, що змирилася. Звичайно, вона ніколи не повірить, що я змирилася остаточно, а от у тимчасову покірність повірити цілком здатна.

Так уже бувало, коли стосунки між нами розпалювалися добіла. І я перша робила крок назад, розуміючи – криками та скандалами мені себе не захистити. Якщо не можеш протистояти неминучому, якщо знаєш, що слабше, то краще змиритися... до певного часу...

Проходячи повз флігель, я злегка забарабанила пальцями по склу, не затримуючись, пройшла далі, до виноградника і сіла під навісом із густо переплетеної лози, якраз навпроти кухонного вікна. Нехай дивиться на здоров'я!

Данька з'явився хвилин за п'ять. Розумний хлопчик, мабуть, зрозумів, що я не просто так до нього у віконце постукала.

Вийшов не поспішаючи, з безтурботним виглядом. Пройшовся туди, після сюди, повз стару вишню та грильницю, повз кущі смородини, лише потім наблизився до мене.

– Виноград будеш? – спитав, зриваючи з лози велике налите гроно - на це він отримав особливий дозвіл від матері, бо виноград видавався мало не по талонах.

– Ні, не буду… Мені потрібна твоя допомога, – я про всяк випадок понизила голос.

– Зрозумів... Що від мене вимагається?

– Я зараз поїду…

– Куди?

– А ось це таємниця... вірніше, поки таємниця, але тобі я її відкрию. З Яриком до нього на дачу прїду. Подалі від цього пекла!

У сірих очах Данила мигнула блискавка, але він швидко відвернув обличчя в бік і спитав безпристрасно:

– І яке моє завдання?

– Мати дивиться з вікна, стежить за мною… Її треба відволікти, хоча б хвилин на десять… а я втечу непомітно, а ти не кажи, де я… доки не кажи…

– Вона знає, де знаходиться ця дача?

– Ні, не в знає... напевно ...

– Тоді який сенс не говорити?

– Просто скажи, що я поїхала з Яриком, а куди – невідомо. Я боюся, що вона все ж таки дізнається адресу… Сто кілометрів – всього нічого, от якби тисяча, я б не боялася…

– Майя, чи не надто радикальне рішення? – спитав Данило. – Можливо, слухняністю та гарною поведінкою ти доб'єшся більшого?

– Міркувати легко! Тобі вже вісімнадцять, і ніхто тобі тепер не указ… А якщо я стану слухняною, вона мене вузлом зав'яже і на гвоздик повісить! – промовила я страшним пошепком. – Так ти допомагатимеш чи ні?

– Авжеж! Але  я маю зрозуміти і свою роль у всій цій… трагедії. Я скажу, але краще, якщо ти їй сама потім подзвониш.

– Як? Мій телефон конфісковано!

–  Але ж у Ярика є телефон? З нього і подзвони.

– Я номер її не пам'ятаю…

– А мій пам'ятаєш?

–  Ледве!

 – А номер Ярика? – допитувався Данило, – Тоді я сам зателефоную вам через пару годин, щоб переконатися...

Номер Ярика я, звичайно, знала напам'ять.

Дощове світло відбивалося від вікна кухні, і все за склом бачилося каламутним, нечітким, і не можна було зрозуміти, чи спостерігає мати зараз за нами, чи ні. Втім, яка різниця! Даньку вона, напевно, ні в чому підозрювати не стане.

– Ви на мотоциклі їдете? – спитав Данило і побачивши мій насторожений погляд, пояснив: – Та ні, я просто Ярика нещодавно на мотоциклі бачив, от і припустив…