32.2

– Майя, не гнівайся, пробач… Звичайно, я нікому…

– Дурніше не придумаєш! – перебив його Ярик, – Я зараз сам піду і поговорю з тіткою Катею, вона повинна зрозуміти ...

– Не зрозуміє! – зітхнула я.

– Послухайте, може це не моя справа, проте… – спробував встрявати Данило, але так і не встиг нічого сказати.

– Що тут відбувається? – гримнув з коридору голос матері.

Вона стала на порозі як янгол відплати, хіба що без караючого меча і побачила Ярика. Обличчя її перекосилося, почервоніло, потім зблідло, мов крейда.

– Та-а-ак... І як ти опинився в кімнаті моєї доньки?

Я метнулася зляканим поглядом по обличчю Ярика, болісно розмірковуючи, яка правдоподібна брехня допоможе нам виплутатися з цієї безглуздої ситуації.

– Через вікно, – з разючою холоднокровністю Ярик відповів правду. – Ви ж Майю нікуди не випускаєте і телефон відібрали. А ми зустрічаємося, подобається вам це чи ні…

– І як часто ти лазиш до неї у вікно? – спитала мати придушеним голосом.

– Сьогодні вперше.

– Це вже ні в які ворота... Я негайно дзвоню до Галині!

– Вона відпочиває, навряд чи відповість на ваш дзвінок. – спокійно попередив Ярик.

Цієї миті я закохалася в Ярика ще міцніше, хоча, здавалося, куди вже міцніше! Захоплення та гордість охопили мене. Ось який він сильний, впевнений, надійний!

Проте мати мало не луснула від люті. Як же їй хотілося накричати на Ярика, влаштувати прочухана, вигнати його поганою мітлою... Але вона стримувалася, не бажаючи, очевидно, втрачати репутацію в очах Галина Андріївни, чиєю дружбою дуже дорожила.

– Що трапилося? – запитала колишня директорка, з цікавістю заглядаючи в кімнату.

Саме її тільки тут не вистачало!

– Катерино Іванівно, – заговорив Ярик сухим та офіційним голосом, – Ви не можете мені заборонити зустрічатися з Майєю. Визнаю, що ідея з вікном була не дуже гарною, але ви не залишили мені виходу. Я не знаю, чого ви бажаєте своєї дочки, але я бажаю їй лише спокою та щастя!

І я знову ледь не задихнулася від гордощів, і сльози радості залоскотали мені очі. Це мій Ярик!

– Ну так! А щаслива вона буде лише поряд із тобою? – з  неприхованим сарказмом поцікавилася мати.

– Чому ні? Хіба зі мною щось не таке?

– Послухай, Ярославе, я попередила Майю, попереджаю і тебе: закінчуйте це! Я не проти вашого спілкування у межах школи, але категорично проти інших відносин. І надалі – жодних зустрічей наодинці! Завтра поговорю і з твоїми батьками, і з Тамарою Михайлівною.

– Це не справедливо! – крикнула я, дивлячись чомусь на похмуре обличчя Данила.

З глибини коридору почувся навмисне злісний регіт Женькі, і голос вітчима, який намагався її заспокоїти.

– Нічого у вас не вийде. – сказав Ярик.

– Майя закохана в цього хлопця? А хто він такий? – спитала Світлана Олександрівна суворо, по-директорськи оглядаючи Ярика: його мокру куртку, розпатлане волосся та брудні кросівки.

– Він її однокласник, – прийшов мені на допомогу Данило і взяв матір під руку. – Ходімо, це не наші турботи…

– Але, Даню…

– Ідемо, краще я розповім тобі дещо… У мене в університеті… – почав Данило, ледь не силою виводячи Світлану Олександрівну з кімнати.

– Чудово! – сказала мати, окинувши нас крижаним поглядом, – даю вам півгодини, щоб усе з'ясувати між собою... тут, під моїм наглядом. Інакше доведеться вживати інших заходів. Майя – неповнолітня, як і ти, між іншим, хоч і вважаєш себе крутим хлопцем… Ясно?

–  Мама! – крикнула я.

– Ясніш нікуди, – кивнув Ярик.

– Сподіваюся на твою розумність ... Півгодини і ні секундою більше!

– Втечу з дому! – вигукнула я пошепки, тільки-но мати вийшла з кімнати, залишивши нас удвох.

Ярик обійняв мене, притяг до себе і прошепотів на вухо:

– Впевнена, що вона не підслуховує?

–  Не знаю. Але вона щось зробить зі мною, це точно. Вона вже загрожувала мені лікарнею та інтернатом.

– Май, я не дозволю… не бійся…

– А що ти можеш? Що? Вона і тобі погрожувала.

– Треба добре подумати… Не бійся…

– Ярику я не жартую ... Втечуі все!

– Куди?

– До бісової бабусі!

– Стривай… – він тицьнувся обличчям мені у волосся, і трохи помовчавши, сказав: – Я сам заберу тебе звідси!

– Ти не жартуєш? 

– Ні! Завтра. Прямо зранку.

– А школа?

– Та начхати на школу…

– І куди ми поїдемо?

– До мене на дачу. Там зараз пусто, але все є… світло, вода, тепло… Дорогою купимо якоїсь їжі.

– Згодна! Тільки не завтра, а сьогодні, зараз… Але, – я злякано подивилася на Ярика, – якщо вона й справді зателефонує до поліції?