Частина 31.1

Вдарило в голову, потемніло в очах, страшним гулом наповнилися вуха. Болісні, кошмарні відчуття! Але разом із ними в серце увійшла така легкість, що й не передати словами!

Енергія вібрувала всередині мого тіла, сяючими вихорами охоплювала зовні. Я злякалася, що лавина вогню змете мене вниз, наче сухий лист і міцно, наскільки могла, вчепилася руками в гілку дерева, заплющила очі, стиснула зуби...

Навколо щось свистіло, шипіло, вибухало, потім всілякі звуки разом зникли, час і простір знову змішалися, помчали, втягуючи і мене в свою нестримну круговерть, а ще за мить лютий порив вітру кинув мені в обличчя гострі холодні краплі дощу.

– Майя, Май, ну прокинься ж …– наполегливо кликав Ярик і тряс мене за плечі, – Та коли ж це вже закінчиться!

До болю в грудях наповнилася я вітряним повітрям, тицьнулася в холодну мокру куртку Ярика, вдарилася носом об металеву заклепку і відсахнулася, розплющила очі.

Ліс іншого світу зник, навколо вирувала все та ж буря, чорні хмари все тієї ж траурною пеленою застилали небо, а ми сиділи на землі: я щосили обхопила заціпенілими руками гілку загиблої берези, а Ярик тряс мене за плечі і закривав собою від вітру. .

– Мене вже вивертає від усіх цих стрибків туди сюди, – сердито казав він, – їм би більш зручнішу дорогу  в це своє потойбіччя прокласти, чи що! Майя, як ти? Майя, чуєш мене!

– Не знаю, – відповіла я, заплітаючись язиком, – начебто… нічого…

Насилу розтиснула праву руку, піднесла до самих очей і почала її розглядати, болісно і здивовано жмурячись. Шкіра ціла, ніяких тобі ран та опіків, хіба що легкий пил від сухої кори забився в складки долоні. Яростно змахнула пальцями темний наліт з лінії серця і перевела погляд на Ярика:

–  А як ми назад перенеслися, ти пам'ятаєш? Бачив?

– Бачив, але не біса не зрозумів. Були там і раз… вже тут… Навіть моргнути не встиг. Вмить… А квітка, Май? Ти його зірвала?

– Не знаю. І це не зовсім квітка, не цілком звичайна квітка, – сказала я, тикаючи Ярику розкриту долоню.

– А який?

– Вогненний… його полум'я проникло в мене… спершу гострі шипи, а потім полум'я… і вся долоня стала в крові, і все стало в крові, а це полум'я з'єдналося з моєю кров'ю і так боляче було і водночас легко… – говорила я, плутаючись в словах, важко підбираючи відповідні фрази, не знаючи, як краще пояснити йому те, що сталося.

– Нічого собі! І що тепер з ним робити? – спитав Ярик, уважно розглядаючи мою долоню.

– Не знаю… Адже я думала, його сушити треба чи на щось таке…  потім зілля варити… а так… не знаю!

– Май, слухай, а спочатку світло якесь побачило, після того, як змії та павуки розбіглися, побачив, що ти вся затремтіла, затряслася, а потім якась шалена карусель закрутилася... І тітка на моїх очах зотліла і обернулася прахом.  Я навіть офігеть до ладу не встиг ... Кажу ж, не доопрацьовано у них все ... ніяких умов для комфортного переміщення!

Я слабо посміхнулася і притулилася чолом до березової гілки. Серце билося, у скронях стукало, але чомусь її смерть тепер не викликала того божевільного розпачу, який наздогнав мене в перші секунди, коли я зрозуміла, що вірної подруги та наставниці більше немає. Лише легка гіркота – світлий ніжний сум осідав пилом на моєму серці.

– Прощавай… – прошепотіла я і поцілувала холодний безмовний стовбур.

– Майю, треба йти додому. Вже дві години ночі. – сказав Ярик.

– Скільки?

Я стрепенулась і схопилася, остаточно повертаючись у буденну реальність.

Залишається тільки закликати  до всіх відомих  та невідомих сил, які панують над світами, щоб мати лягла спати і не виявила мою відсутність.

Вітер продовжував дмухати, але сила його зменшилася. Буря поступово затихала. Де-не-де між хмарами утворилися просвіти, і тонкий серп місяця мелькав  серед них як видіння – примарне та туманне.

Ми з усіх ніг припустили назад.

Ярик хотів проводити мене хоча б до паркану – переконатися, що все гаразд, що моя втеча з дому залишилася непоміченою, але я запротестовала. Мати й так, якщо що, прийде до сказу, а побачивши Ярика –  так і зовсім озвіріє. Я хотіла захистити його від несправедливих нападок. Вона ж, коли в люті, на все здатна! Почне ще розповідати його батькам дурні небилиці... Страшно уявити, що нам знову можуть заборонити навіть підходити один до одного, як тоді, коли я впала з велосипеда і розбила чоло. Страшно уявити, що нас розкидають по різних школах.

Я піднялася навшпиньки, тицьнулася губами йому в щоку і швидко пішла вперед вулицею. Озирнулася. Тільки Ярик нікуди не пішов, а лишився стояти на розі.

Але моя втеча виявилася, і тепер на мене чекала буря гірша за ту, що вириває з коренем дерева.

У вікнах будинку горіло світло, не тільки на кухні, а скрізь: у коридорі, в Женьчиній кімнаті. Я постояла кілька секунд біля хвіртки, збираючись з думками. Знову озирнулася, але нічого в темряві не побачила.

Нерозумно стрибати через паркан і забиратися у вікно, якщо ніхто не спить. Прийнявши безтурботний вигляд, я попрямувала прямо до вхідних дверей і відчинила її своїм ключем, кинувши миттєвий погляд на чорні, порожні вікна флігеля.