28.2

– Ярик! З глузду з'їхав, чи що! – сказала страшним пошепком, звисаючи через підвіконня. Люті холодні пориви, що вдарили в обличчя, здалися раптом ласкавим приємним вітерцем.

–- Май, ти можеш зараз вийти до мене?

– Оце  ненормальний! Ну нормальный ... – прошепотіла я   тримтячим голосом.

А серце радісно застрибало, і ноги стали хиткі як вода, а зуби застукали від хвилювання.

– Мый, будь ласка…

– Почекай, зараз одягнуся! Тільки від вікна відійди, а то засічуть.

Мати завжди замикає хвіртку на ніч. Це Ярик, виходить, через паркан стрибнув, не побоявся порушити межі приватної власності, тільки заради того, щоб побачитися зі мною.

Я вмить одяглася. А якщо мати виявить мою відсутність?

Риж! Ось хто може видати мене! Якщо він захоче надвір, то почне волати на весь будинок. Зазвичай я його через своє вікно випускаю. Скільки разів просила зробити для нього окремий хід у двері! Він почне кричати, мати прокинеться, зрозуміє, що кота ніхто не випустив і побачить – мене немає не лише у своїй кімнаті, а й взагалі в домі. Але зараз Риж, згорнувшися в складках ковдри, спав так солодко, що я зважилася… будь що буде! Я ж ненадовго! Тільки поговорю з Яриком і все…

Одягтися – не проблема. Проблема взуття. Все взуття у передпокої. А це значить, потрібно пройти коридором повз Женьчину кімнату, повз спальню і кухню. А якщо мати все ще на кухні? Вона часто сидить допізна, дивиться телевізор.

Я навшпиньки прослизнула в передпокій. Так і є. У кухні світло, але, на щастя, двері щільно зачинені.

У темряві намацала свої черевики і так само тихо повернулася назад. Краще вибратися через вікно. Навряд чи вийде закрити вхідні двері безшумно. А коли мати почує… Навіть думати про таке не хочу!

Ключі… телефон… Мигцем глянула на годинник: половина одинадцятої.

Я звісила ноги з підвіконня і з легкістю зіскочила вниз ... Ярик чекав, прихований коливаючиюся тінню кущів, які росли біля паркану.

– Давай через бічну хвіртку… – шепнула я.

Обігнули будинок, минули сад і вислизнули надвір саме з боку лісу.

Вітер мало не збив нас з ніг. Ми притулилися до паркану.

– Ідемо до мене, – Ярик стиснув мою руку своїми застиглими пальцями.

– Ні, до тебе не піду, ні… Одна річ, якщо мати дізнається, що я просто втекла через вікно, а зовсім інша, що втекла до тебе… вночі… уявляєш, що буде!

– Майя, я нічого нікому не говорив! – сказав він, прикриваючи мене від вітру своєю курткою.

– Звідки тоді Анька дізналася?

– Ми це з'ясуємо, обіцяю…

– Чому не сказав, що зустрів її? Якби я не побачила…

– Не подумав, що це важливо, Майя… Вона говорила про дрібниці… Але я б неодмінно сказав тобі у школі!

– А сьогодні? Женька глузувала, що бачила вас ...

– Бачила. Але Сома сама пішла за мною, причепилася з розмовами… Не бити їй обличчя, справді… Майя!

Я підвела голову. Крізь рев вітру мені щось здалося.

– Мені треба йти, Ярику!

– Куди?

 – На річку… туди…

– Ти що? У таку бурю!

– Потрібно! Нехай!

Я вирвалася і кинулася вперед, підхоплена вітром, що хльос, здається, з усіх боків одночасно.

– Тоді разом! – Ярик кинувся слідом.

Гай здригався від лютих поривів. Часом з неба зривалися великі важкі краплі. Дерева рипіли і стогнали, розгойдуючися страшно та загрозливо. Поламані суки сипалися зверху, між стовбурами металися вихори листя та гілок.

– Повернися додому! – на ходу благала я Ярика, –Тобі не можна тут бути! Обіцяю, завтра ми про все поговоримо!

– Обережно! – крикнув він і смикнув мене в бік.

Крізь виття вітру почулися тріск і свист. Молода осина, що росла на пагорбі, повільно завалилася набік. З оголеного коріння посипалися груди землі.

Ярик міцно, майже до болю стиснув мою руку і, борючись із вітром, потягнув мене на відкритий простір річкового берега.

– Вниз! Там безпечніше!

Ми сповзли до самої води, під невисокий урвищ, усеяний спорожнілими гніздами ластівки.

– Вітер посилюється. – сказав Ярик.

– Все одно треба йти! – глибоко зітхнувши, я привалилася чолом до прямовисної стіни.

– Що відбувається, Майя? –  Ярик схопив мене за плечі, повернув обличчям до себе.

– Не знаю! Треба йти… туди… – я вперто стиснула губи і вказала рукою у напрямку закруту.

Бушувала темна річкова вода. Низькі щільні хмари, як траурний намет  нависли над землею, осяяні спалахами яскравих, миттєвих, беззвучних блискавок. У холодному тремтячому повітрі металися гострі уламки дощу. Все навколо мчало, кружляло, летіло в стрімкій свистоплясці, і неможливо було розібрати, де земля, де річка, де небо…

– Ти йдеш? – хрипко спитала я і рушила вперед, тримаючись рукою за піщану стіну урвища.