Частина 26.1

У мене більше не було бажання підозрювати весь світ у тому, що він задумав проти мене якусь гидоту.

Кілька днів я була зовсім одурманена тим ненавмисним щастям, що так випадково впала на мене. Навколишній світ бачився прекрасним і дивовижним: природа, що в'яне, калюжі на асфальті, танці мокрого потемнілого листя, каламутний, холодний дощ, що засмикнув притихлі вулиці вологою, димчасто-сірою кисеєю,   все ця осіння меланхолія наповнювала кожну мить мого життя особливим, таємним смислом.

Ми сиділи на відкритій веранді кафе за одним із порожніх, ще не прибраних усередину столиків і слухали похмурий, безладний стукіт важких крапель по даху навісу.

Як же не хотілося нам розлучатися! Холодний вітер задував на веранду. Після чергового лютого пориву я здригнулася і почала розтирати зовсім змерзлі руки.

Ярик дбайливо укутав мої плечі своєю курткою, сам пішов у кафетерій і незабаром повернувся з двома чашками гарячого чаю і парою надзвичайно смачних пиріжків з м'ясом, які куховарили прямо тут, у маленькій пекарні при магазині.

Я гріла пальці об чашку і мені хотілося плакати від несправедливості та жорстокості цього світу.

Ми любимо один одного, а разом бути не можемо, тому що занадто молоді й залежимо від думки оточуючих, від будь-яких правил, обставин, умовностей… Нестерпно болісно розуміння того, що ось зараз, зовсім скоро, нам доведеться розійтися по домівках, розлучитися на цілу вічність – до завтрашнього ранку ...

Було ще не пізно, але через похмуре, низьке небо здавалося, що вже настали сутінки. Вітер завивав, гудів у арочних отворах, гнав тротуарами потоки дощової води і хороводи опалого листя.

– Пора, – зіщулившись, сказала я, – а то мати знову чіплятися почне.

– Вона ще раз збирається тягти тебе до психолога?

– Ще два сеанси. Але він, начебто, непоганий, цей Ігор Зигмундович… Звичайно, якби моя воля, я б відмовилася, але не хочу посилювати скандал…

Ярик взяв мою руку і притис її до свого обличчя.

– Завтра ввечері обов’язково погуляємо... до берези сходимо.

– Так, уже два дні з нею не бачилися! Я скучила.

– І я скучив! Хоч і не розумію, про що вона каже... Скажи, Майю, а як ти чуєш дерева? На що це схоже?

 Подумавши кілька секунд, я відповіла:

– На людську мову… Це голос, такий тихий, спокійний… навіть коли їхні крони голосно шумлять від вітру, дерева шепочуть… У дитинстві я була впевнена, що всі люди чують голоси дерев. А виявляється – ні… Дуже дивно…

– І мені хотілося б почути!

– Не всі дерева привітні… Деякі навіть ворожі…

– Правда? Нічого собі!

– Деяких дратує моє вміння ... Адже я можу підслухати те, про що вони говорять між собою, а таке не всякій рослині до вподоби!

– То ти чуєш будь-яку рослину? Навіть якесь алое в горщику?

– Будь-яке… якщо вона хоче говорити…

Ярик нахилився впритул до мого обличчя і моє серце зупинилося.

– Я люблю тебе, Майя…

– І я тебе люблю… – відповіла пошепки і тихенько тицьнулася губами в його губи. Так ми й завмерли, не звертаючи уваги на перехожих, які снували туди-сюди. Я повільно перебирала його  темне волосся, і мої пальці ніби вогнем обпалювало.

– Батьки у суботу їдуть, – видихнув Ярик, – на два дні…

– Куди?

– Відпочити. До приватного готелю за містом. Хочуть побути вдвох... У них романтичне побачення! Уяви собі!

– Це ж чудово, що вони досі так ставляться одне до одного…

– Прийдеш у суботу?

– Прийду ... Ненадовго, щоб мати не здогадалася ... Дуже прикро! Женьці чотирнадцять, а в неї і те більше свободи, слово честі! Мати вважає, що вона розумніша і благонадійніша за мене.

– Не хвилюйся, маленька… Згодом усі вони звикнуть, що ми разом.

І знову розлука! Телефонні дзвінки приносять втіху, але вони обмежені – за мій телефон платить мати, тому запросто може проконтролювати, скільки і кому я дзвоню.

Загорнувши за ріг будинку, я не витримавши туги, метнулася назад, щоб ще раз подивитися вслід Ярику, і побачила таке, що мені не сподобалося надзвичайно: навперейми Ярику звідкись вискочила Анька. Він зупинився, як ні в чому не бувало, і вони почали розмовляти, при цьому Сома енергійно махала руками і взагалі поводилася так, ніби в одному місці підгоряло.

Мене, виглядаючу з-за рогу, вони не помітили. Кров моя тихенько завирувала, і я вже було зробила крок вперед, маючи намір підійти, але тут же строго смикнула себе.

Стоп! Не треба божеволіти. Подумаєш, зупинився поговорити з однокласницею! Можливо, у них залишилися якісь спільні справи ... Ймовірно, я ще не раз побачу його, що розмовляє з іншими дівчатами, у тому числі і з колишніми подружками.

Якщо ми разом, то слід навчитися довіряти Ярику у всьому. Тому він сам повинен розповідати мені про свої розмови, а стеження, підслуховування та інші брудні методи – нікуди не годяться… Це підходить для якихось ревнивих, істеричних недотеп. Я ж дівчина кмітлива… не завжди, звичайно, але намагаюся тримати в гармонії розум та почуття…