24.2

А о сьомій ранку зателефонував Ярик. Я сподівалася, що він зателефонує, навіть телефон поклала не на тумбочку, як завжди, а поряд, на ліжко. Але відповіла не одразу. Нехай не уявляє, ніби я не сплю, не їм, а тільки й роблю, що чекаю на його дзвінок…

– Мої поїхали на дачу, – сказав Ярик, – прийдеш?

Звісно, ​​прийду!

– Так рано? – я штучно позіхнула в трубку. – Неділя ж, я ще сплю!

– Май, вони до полудня вже повернуться...

Я витримала багатозначну паузу.

– Ну… добре… Мені, до речі, поговорити з тобою треба.

– Про що це? – спитав здивовано.

– Про різне… Сподіваюся, Женька ще не прокинулася, – я з побоюванням зиркнула на двері, – її хлібом не годуй, дай тільки за кимось постежити…

– Ну  дрібнота противна… доведеться провести з нею виховну бесіду… – відгукнувся Ярик весело, – Так я чекаю…

–  Скоро буду…

А перед цим я забігла у флігель, побачивши у туманному вікні силует Данила…

Ярик обійняв мене прямо на порозі, притулився обличчям до мого волосся.

– Пусти, пусти! – відштовхнулася я.

– Що трапилося?

– Може, це безглуздо, але по-іншому не можу… лусну, якщо не виговорюся… – сказала, вирішивши не ходити навколо та навколо, – Скажи, адже ти вже зустрічався з іншими? Ти вже цілував когось, як мене?

Ярик відсторонився з якимось безнадійним зітханням.

– Так ось про що ти хотіла… Хтось уже наговорив тобі  усілякого, так?

–  Причому тут наговорив! Про це кожен собака в районі знає!

– Вчора тебе це мало турбувало!

– Вчора – так, а сьогодні – турбує. Так ти скажешь?

– Май… – Ярик машинально клацнув вимикачем. Коридор засвітився м'яким золотистим світлом.

– Вимкни! – скрикнула я і вдарила по стіні долонею.

–  Ходімо! – він рішуче взяв мене за руку і повів на кухню.

Я дозволила, не стала вирватися.

– Сідай!

– Я постою!

– Май,   це безглуздо. Звичайно, у мене були дівчата.

– І вони тобі подобалися?

– Подобалися.

– Як я?

–  Май, я зрозумів, що в капкані. Мені відгризти собі ногу чи ти сама мене звільниш?

– Скажи ще, що всі вони й мізинця мого не варті! – промовила я гірко.

– Не скажу. Але було б дивно, якби я досі не поцілував жодної дівчини.

Я глибоко зітхнула:

– Моя мати проти наших стосунків! Категорично! Називає тебе жеребцем і хоче розмовляти щодо нас із Галиною Андрієвною.

– А я думав, що подобаюсь їй, вона завжди так привітно вітається, цікавиться моїми справами. – байдуже промовив Ярик.

 – Ярик! Я більше не витримаю! Ну, чого ти від мене хочеш? Чого? - крикнула я і відкинула голову, відчайдушно дивлячись йому в очі.

– Я люблю тебе, –  він нахилився і поцілував мене в лоба.

– Брешеш ти все! – пробурмотіла я і тицьнулася обличчям йому в груди.

– Ні, не брешу! Їм доведеться звикати, що ми разом, і тітці Каті теж. Ось побачиш, моя мати за нас заступиться!

– А якщо ні? Ще два роки чекати!

– Дрібниці… Вони швидко пролетять. Або ми втечемо. Далеко-далеко там будемо разом…

– Ти мариш Ярик! У тебе знову температура підскочила?

– Майя!

– А якщо без сміху… як ти почуваєшся?

– Добре. Тепер просто чудово!

–  Я турбуюся про тебе ... Дуже турбуюся!

– Дурниця! Але мати кожні півроку ганяє мене здавати кров… Боїться, що усунуто наслідки, а причина залишилася…

– То  таку може трапитися знову? – запитала я злякано.

– Ні, не думаю, не відчуваю нічого такого… навпаки, здоровий і сильний, як ніколи!

Я замислилась. Напевно, мені все ж таки треба добути квітку… Заради Ярика… правда, згідно з легендою, чарівна дія її обмежена, вона не зцілюватиме через рік, п'ять чи десять. До того ж, якщо хвороба не смертельна, вона не вилікує, а  лише нашкодить.

– Ну що ти, мала? Знов сумуєш? – Ярик погладив мене по волоссю.

– Скажи чесно, а із Сомою ти зустрічався? – запитала я, щоб відволіктися, хоча насправді, мене це вже майже не цікавило.

– Ні. І не цілувався, якщо хочеш знати… Ну годі, глянь краще сюди, – Ярик узяв у долоні моє обличчя. – Будемо й надалі з'ясовувати стосунки?

– Ні ... Але багатьом не сподобається те, що ми разом.

– Багатьом… Мій батько теж каже, що я маю добре думати, перш ніж закохуватися серйозно… Не хоче небажаних наслідків…

– Ну так! Ти ж єдиний спадкоємець! То й він проти нас?