22.2

– Ого! Окремий кабінет! – захопилася я, розглядаючи важкий стіл з комп'ютером і шкіряний, офісний диван.

– Так, і в матері є окремий кабінет… але вона його замикає, про всяк випадок, там якісь ліки…

– Ясно ...

– Тут душ, а далі сауна…

– Круто, прямо в будинку. Я у сауні була тільки у басейні…

– А тут моя кімната.

Ми ввійшли.

Кімната Ярика складалася з двох приміщень, а також веранди та окремого входу.

– Хороми царські! – проговорила я з легкою заздрістю.

– Вибач, там бардак, – сказав Ярик, поспішно захлопуючи двері, що вели до спальні.

Я стала посеред кімнати, розглядаючи стіл, ігровий стілець з підсвічуванням, комп'ютер, який мені в житті не куплять і книжкові полиці з книгами.

 – Тобі подобається класика?  – я вивчала коріння.

– Та всяке читаю… сідай! – сказав Ярик, вказуючи на м'який диван біля стіни, поряд із великим, чи не на всю стіну вікном.

Я обережно сіла на край.

– Сподіваюся, твій візит не скасовує нашої зустрічі увечері? – спитав Ярик і чогось почав ритися в шафі, у купі якихось старих зошитів, журналів і книг.

– Ні. Звичайно, якщо мене випустять із дому.

– Чи можуть не випустити?

– В порядку речей!

– Тоді я сам за тобою прийду… Зі мною випустять.

Тримаючи щось у руках, Ярик підійшов і сів поруч.

– Що це? 

– Дивись.

Він поклав мені на коліна кілька фотографій.

На першій я одразу побачила себе, семирічну, на березі річки, – стояла  по коліна у воді і тримала на розкритій долоні живу жабу.

– Нічого собі! Як так вдало підловили? Хто?

– Моя мати. Вона любить фотографувати.

– І ти це все зберігав? – я підвела голову.

– Ну, це батьки зберігали, у фотоальбомі, а я нещодавно собі забрав…

Я подивилася Ярику в обличчя. Його погляд був таким теплим і ніжним, що я миттєво перевела очі назад на фотографії.

Гра у волейбол на спортивному майданчику: дівчатка проти хлопчиків… Я, з короткою стрижкою, у шортах, перероблених із старих, пошарпаних джинсів. І Ярик з м'ячем – з іншого боку сітки…

– Ой, а ось це пам'ятаю!

Я й справді пам'ятала момент, зображений на наступному фото, хоча мені тоді було років шість, здається…

Ми з Яриком тільки-но посварившись, закидавши один одного мокрим піском і образливими дитячими обзивалками, сиділи по різні боки лавки, надувшись і повернувшись один до одного спинами.

– Я запам'ятала, бо після того випадку ти кудись зник… тебе довго не було. Я запам'ятала, бо раділа, що ти зник і знаєш, сподівалася, що тебе більше не буде.

–  Навіть так? – усміхнувся Ярик.

– А що сталося? Ти ніби хворів… навіть у школу на рік пізніше пішов…

– Май, ну це стара та  зовсім не цікава історія…

– Ні, цікава, навіть дуже… – я  відклала фотографії на диван.

– Там чайник, мабуть, закипів…

– Ярику, я повинна знати! Якщо ми… дружимо, то я мушу знати!

Декілька секунд він дивився на мене так уважно, що в мене голки по спині побігли.

–  Добре. У мене сталося зараження крові. Ніхто не знає, звідки воно взялася. Лікарі нічого не могли зробити… вони відмовилися щось робити… Мати так зневірилася, що коли стало зовсім погано, повезла мене в одне село, до знахаря… Поки їхали, я перестав дихати… Але знахар забрав мене і велів матері чекати, а через три години вийшов і сказав, що все гаразд.

– То ти вмирав? – тихо спитала я, пам’ятаючи слова берези.

– Мати   була впевнена, що віддала мене тому знахареві мертвим… але потім вирішила, що помилилася… адже вона знаходилася у шоці, погано розуміла, що коится навкруги… тому я й рік пропустив, відновлювався… тоді у мене часто температура до 42 стрибала, навіть вище могла... Спочатку мати швидку викликала, але лікарі не знаходили причин. І досі іноді трапляється.

– Але це безпечно? Безпечно? – вигукнула я в надзвичайному хвилюванні.

– Живий поки що, — криво усміхнувся Ярик, – навіть на застуди не хворію, хоч цілий день у крижаній воді сиди – не візьме.

– А я, уяви, теж ледь не померла, тільки при народженні… у пуповині… мало не задихнулася…

І схопилася, не в змозі всидіти на місці, заметушилась по кімнаті.

– Ти що? – здивувався Ярик, схопився  слідом і, спіймавши мене за руку, з несподіваною силою притяг до себе.

Ми застигли посеред кімнати.

– Відпусти, будь ласка, – попросила я переривчастим голосом.

– Не пущу… – він тихо потикався обличчям у мою маківку.