19.2

– Не знаю, – помовчавши, відповів він, – Може, влітку, в липні... Точніше – дванадцятого липня... Пам'ятаєш, тоді були незвичайно спекотні дні. Ти купалася на світанку... Адже ти любиш купатися на світанку... А я теж прийшов скупатися, але побачив тебе і, соромно зізнатися, сховався, і спостерігав здалеку, не наважуючись підійти...

– Ярику! – я подивилася на нього приголомшено.

– І зрозумів, що ти мені дуже подобаєшся і сердився на себе, і продовжував навмисне тебе діставати і дражнити… намагався позбутися цього…  почуття…

– Ну і дива! 

Незвично було чути від нього такі зізнання. Незвично, але дуже приємно. Однак мою пильність гарними промовами не приспати!

– Я не брешу, коли справа стосується відносин, – додав Ярик.

Він обійняв мене і притягнув мою голову до свого плеча. Я вперлася долонею йому в груди.

– Мені важко тобі повірити… Мені здається, ти хочеш мене обдурити… Це колись я могла обізвати тебе: Ярику-кошмарику, облити водою і думати, що це смішно та оригінально, а тепер… тепер мені нема чим від тебе захищатися… Якщо причина в тому поцілунку, то я вже пояснила, чому це зробила… на зло, просто на зло ...

– Ні, справа не зовсім у поцілунку, і тобі не треба від мене захищатися… – жарко зашепотів він мені в саме вухо, – це я тепер захищатиму тебе, якщо хочеш, від усього світу… Я знаю, що ти особлива і не тільки тому, що вмієш розмовляти з деревами.

– Припини! Якщо не припиниш, встану і піду! – я  різко схопилася на ноги, але не стільки для того, щоб дійсно піти, а сама не знаю для чого. Його подих обпалював мені щоку, і я відчайдушно хотіла позбутися цього нового, невимовно-хвилювального відчуття.

– Добре, заспокойся, не сердись… – сказав Ярик, хапаючи мене за руку і всажуючи назад на лаву.

Я, для порядку, гнівно похмурилася, потім з лукавою усмішкою повідомила:

– Між іншим, Данило теж хоче зі мною зустрічатися…

– Справді?

– Мати впевнена, що він мені підходить, Данило – самостійний, розважливий, навчається на лікаря, на хірурга, а отже – матиме статус та престижну роботу…

 – Коли це ти слухала матір! - зневажливо пирхнув Ярик.

– А ти вже вирішив, куди поступатимеш?

– Напевно, займуся юриспруденцією… щиро кажучи, ще не визначився остаточно… але лікарем точно не буду!

– Так от, Данило, – знову завела я солодким голосом, – він обмовився якось, що в нього буде можливість працювати за кордоном.

Розуміла, що веду себе як звичайна вертихвостка, яка насолоджується тим, що відразу два гідні хлопці готові боротися за її увагу, і обидва вони – гарні і жодного з них не хочеться втрачати. І як би не лаяла себе за це, а спокуса болючіше вколоти Ярика пересилила мій принцип: не бути такою, як усі.

– Майю, ти мені дуже подобаєшся, але я не чекатиму, поки ти вирішиш вибрати когось із нас, так що вирішуй зараз! – рівним голосом промовив Ярик.

“Ого! Характер! – подумала я з мимовільною повагою, але вголос сказала:

– Тоді у прольоті!

– Хто?

– Ти!

– Впевнена?

Ярик стиснув мої плечі, притягнув мене до себе і взявся дуже повільно, обережно обмацувати губами мої губи.

Серце квапливо застукало, мені дуже захотілося просто заплющити очі і спостерігати ці нові, хвилюючі відчуття, але тоді Ярик зрозуміє, що я здалася, причому, без бою… зрозуміє, що я починаю втрачати голову поряд з ним.

– Ні! Перестань! – хотіла сказати категорично та суворо, але вийшов якийсь невиразний писк.

– То що ти мені відповіси, Майю?

– Ми з дитинства цапалися, як кішка з собакою і тут… бац, ти пропонуєш мені зустрічатися, наче й не було нічого! Розповідаєш про якісь раптові почуття! Хіба не підозріло? Звідки мені знати! Може ви з Сомою змовилися.

–  Майя, це вже не смішно.

– А пам'ятаєш, як ти сміявся, коли я скотилася з піщаної кручі за мостом, коли обдерла собі всі руки та ноги і трохи піском не вдавилася? З твоєї вини, між іншим!

– Майя…

Я зітхнула і відвернулася.

– Знаєш, наше побачення не вдалось. Ми ніколи не зуміємо розмовляти один з одним нормально.

– Тому що ти  ніяк не відпустиш минулих образ!

–  Відпустиш таке, як же!

– Тоді згадай, як розбила мені голову каменем! Мене до лікарні возили, знаєш? Довелося зашивати... І шрам, ось, досі лишився... показати?  –  Він схопився з ліви і нервово заходив туди-сюди  вздовж берега.

- Ярику!

– А я так і не сказав нікому про твою витівку! Пам'ятаєш, як репетувала, що ненавидиш мене і вб'єш?

– Пам'ятаю, – буркнула я, зіщулившись на лавці, сперлась ліктями об коліна, обхопила себе долонями за плечі, і несподівано заплакала від якихось дуже далеких, вицвілих від часу, але все ще сумних спогадів.

Ярик присів поруч навпочіпки і накрив мої долоні своїми.

– Май, пробач… Я правда не хотів нагадувати, вирвалося… Знаєш, коли ти поряд, зі мною чорти що діється… не плач…