Частина 18.1

Дивно, але після цієї розмови, я вперше задумалася про те, що справді подобаюсь Ярику. Раніше мені таке взагалі  і на думку не спадало. Майже неможливо було  усвідомити те, що дитяче наше протистояння може закінчитися не лише примиренням і прийняттям одне одного, як є, а й симпатією, інтересом друг до друга.

Останнім уроком була фізкультура. Від неї мене звільнили через травму, яку получила, впавши  з дерева.

Дівчата займалися на брусах, а хлопці грали у волейбол.

Я сиділа на лавці під стіною і спостерігала за метанням м'яча з одного боку сітки на інший, а потім мій погляд мимоволі затримався на Ярику, який приймав подачу від Вітальки Кочина.

Мені раптом здалося, що Ярик вищий і стрункіший за інших хлопчаків, що й плечі в нього ширші і руки міцніші.

Темний непокірний чубчик кидалася йому на очі, і він раз за разом відкидав його назад недбалим неспокійним рухом.

І я тоді вперше подумала, що Ярикове чисте чоло, різкі високі вилиці і покусані в напрузі гри губи – неймовірно привабливі. Слідом згадалися наші поцілунки: і перший, у сутінках вулиці і другий, під вербою… І мені несподівано страшенно захотілося знову відчути той хвилюючий, лимонно-м'ятний смак його губ.

Я відвернулась і міцно заплющила очі, позбавляючись від спогадів, які теплою хвилею прилинули до мого серця.

Але, очевидно, Ярик помітив мій розгублений, а можливо, і захоплений погляд, спрямований на нього.

У перерві між таймами він підійшов, плюхнувся поряд зі мною на лаву, і почав повільно і ретельно зав'язувати шнурок спортивного кросівки.

Футболка його була вологою, а на лобі та щоках блищали краплі поту. Впоравшись зі шнурівкою, він випростався і знову різким рухом відкинув з обличчя мокре волосся.

– Я провів би тебе додому, але обіцяв зайти до матері на роботу після школи, – промовив він тихо і квапливо, – Але я чекаю тебе о шостій біля мосту.

– Ярик…

– Прийдеш?

Я затримала погляд на його смуглявому обличчі з розмитим  ластовинням. Дивно, але зараз вони мене зовсім не дратували, а навпаки.

– Прийду, – сказала так, наче хтось інший говорив за мене і відвернулася.

– Починаємо! – гукнув з поля Льошка і замахав руками ...

– Добре! – бурмотіла я собі під ніс дорогою додому, – можливо, це просто вчорашня незрозуміла історія зблизила нас якимось незбагненним чином. Добре! Я піду і дізнаюся, чого він хоче... Постараюся говорити спокійно і вдумливо... Зрештою, це ж я його розбурхала, ні з того ні з цього взяла і поцілувала... і якщо я сама не розумію, навіщо так зробила, то він поготів, – приголомшений…

Моя незнищенна звичка говорити з собою вже не раз ставила мене в безглузде становище. Ось і тепер. Я знову так захопилася діалогом, що не помітила Сому, яка, проходячи повз разом із подругою із сусіднього класу, кинула з презирством:

– Дивись, Маличева знову сама з собою розмови веде! Кажуть – це перша ознака шизофренії.

І голосно зареготавши, вони квапливо пішли вперед.

Але я лише посміхнулася їм у спину.

Чому б і ні? Ярик – це буде моя повна перемога над Анькою. Вона вважає себе королевою краси: чарівною, розумною, милою, яка з легкостю вразить наповал будь-якого чоловіка… Вирішено однозначно! Якщо Ярик запропонує мені зустрічатися з ним, я погоджусь. Хоча б заради того, щоб точним ударом у щелепу, надовго нокаутувати Аньчино самолюбство.

Вдома я насамперед влаштувала Женьці допит із пристрастю. Вона юлила і мямлила, але потім зізналася – це вона в жартівливій розмові проговорилася Ярику про те, що я представила його, як свого хлопця.

–  Відтягти тебе за волосся! – сказала я, втім беззлобно.

– Ну, а що такого! – щиро здивувалася Женька. – Ярик же такий тямущий, він усе правильно розуміє!

Я махнула безнадійно. Женька з дитинства була бовтанкою, ніякий секрет у собі не тримала. Це саме вона, часто й із задоволенням, закладала батькам наші з Яриком бійки та сварки десь на березі, подалі від цікавих очей.

Дивно, що за такого нестримного язика, вона мала подружок, які без огляду довіряли їй свої секрети. Напевно, вся справа була в особистій Женьчиній харизмі, в її умінні красиво і добре себе подати.

Мені захотілося свіжого винограду, і я вийшла до тихого, обласканого сонцем саду. Підставила табурет і потяглася нетерплячою рукою до важкого, соковитого, темно-фіолетового грона і навіть навшпиньки підвелася. Табурет  під ногами невпевнено хитнулася. Я схопилася рукою за опору, що підтримує гілки.

– Вітаю!

Данило... Легок на згадці! Мабуть, із вікна флігеля мене побачив.

– І тебе…

– Давай допоможу.

Він,  не сходячи з місця, простяг руку і дістав гроно, яке я облюбувала.

– Тримай!

Добре бути високим! Для хлопця, зрозуміло… Бо я свій ріст ні на який інший не проміняю!