17.2

Я, що зібралася було увійти на шкільне подвір'я, зупинилася, а потім  повернулась і наблизилася до неї впритул. Вона була, звичайно, нижче за Ярика, але теж подивилася на мене зверху вниз – пожежна каланча.

– Слухай, Анько, що тобі від мене треба? Ніяк з дитячими кривдами не впораєшся?

– Такі, як ти, повинні знати своє місце!

– Які такі?

– Недалекі і абсолютно марні для світу істерички. Вас від звичайних людей необхідно ізолювати!

– Нормальні люди – це  такі, як ти?

– З тобою марно розмовляти! – Анька відразливо підібгала губи, – І запам'ятай: краще дай Ярику спокій…

– Та забирай ти собі цей скарб! Дуже він мені потрібен... Втім, – шалена думка, як завжди, вдарила мені в голову раптово, – я передумала. І знаєш, що? Ярик буде зі мною, а не з тобою!

– З тобою? Ха-ха тричі! Навіщо йому така моральна потвора? Він на золоту медаль тягне, а ти...

– Сама потвора! У дзеркало подивися! – відповіла я і, гордо піднявши голову, попрямувала до будівлі школи.

Дві сварки за один ранок – звичайно, не зовсім типово, але й не дивно. До того ж, вони не зіпсували мені настрій, а навпаки, зарядили бадьорістю, наповнили, хай і злобною, але свіжою енергією.

Та чхала я на Аньчині погрози! Безумовно, владу в класі вона має не аби яку, але я не дозволю знову себе зламати. Нехай не зв'язується!

На уроках Ярик поводився як ні в чому не бувало, намагався заговорювати зі мною і жартувати, я ж відповідала  чи похмуро і коротко, чи не відповідала зовсім.

Під час тесту з математики Ярик, виконавши своє завдання, мовчки присунув до себе мій листок, на який я тупо дивилася пів уроку, не уявляючи, як з цим впоратися, і швидко вирішив рівняння, скопіювавши, майже точнісінько мій почерк. Тамара Михайлівна, що ходила вздовж парт, вдала, що нічого не помітила.

На перерві, коли я стояла біля вікна, спершись долонями на підвіконня і з тугою дивилась на вільних людей, що гуляли вулицею, до мене недбалою такою ходою наблизився Льошка.

– Ви знову з Анькою подряпалися? – спитав він невимушено і витримавши мій запитально-похмурий погляд, охоче пояснив: – Я з вікна бачив, з вікна...

Авжеж! Мухін живе в п’ятиповерхівці прямо навпроти шкільного двору і тому всі новини дізнається чи не найпершим.

– Нічого незвичайного, –  знизала  я плечима.

– Я на твоїй стороні! – нагадав Льошка, – і не лише я…

– Дякую, дякую… – відповіла ввічливо, але в серці знову розбушувався притихлий ураган.

Невже й цей туди? Мені не подобався сальний погляд Мухіна, спрямований на мене тишком-нишком – минулого року він так  хтиво не дивився, тому і спілкуватися з ним було легше. А зараз…

– Послухай, Майю… – почав Льошка, і я помітила, з яким особливим виразом промовив він моє ім'я, – я думаю…

Але тут, на моє полегшення, підбіг його брат, який навчався на пару класів молодше і, захлинаючись словами, заговорив про якихось хлопчаків, що обіцяли йому показати, де раки зимують.

– Потім поговоримо! – сказала я Лешці і швидко пішла коридором кудись, аби подалі звідси, бо з сусідньої рекреації з'явилися Анька та Ярик. Разом. І не було схоже, щоб вони сварилися.

Але не встигла я й кількох кроків зробити, як звідкись з-за рогу і прямо мені навперейми кинулася Тамара Михайлівна.

– Майя, я поставила тобі три за тест, але не думаю, що це правильний вихід, щоб Ярослав вирішував вправи замість тебе, – сказала вона схвильованим голосом.

Невже вчительку так засмутило те, що Ярик вирішив вправи замість мене?

– Добре, Тамара Михайлівно, я все зрозуміла…

Та що за день сьогодні такий? Усім від мене щось потрібне!

Я у відчаї заскочила до туалету, ні й там не знайшла спокою.

У туалеті топталися Інка Скатова та її нерозлучна подружка Оля, зі смішним прізвищем Петрушкіна, яка теж піднімала руку “за” на тому злощасному голосуванні.

Напевно, вони про щось пліткували, бо замовкли, щойно я увійшла.

Я байдуже пройшла повз них до умивальників, включила воду і почала мити руки.

У дзеркало побачила, як вони переглянулися, потім Інка, винувато потупивши очі, сказала:

– Майя, пробач нас, га? Ми ще вчора хотіли вибачитись, але... якось... знаєш, все дуже безглуздо вийшло.

– Та мені все одно, – відповіла я, витираючи руки паперовим рушником.

– Анька, вона ж… підла… – несміливо подала голос Петрушкіна, – Ти вмієш із нею справлятися, а ми ні. Вона завжди погрожує…

– Послухайте, якщо вам подобається ходити у Соми на повідку, то на здоров'я, хто ж забороняє!

– Тобі легко говорити, – жалібно занила Інка, – ти нічого не боїшся, а вона може весь клас проти нас налаштувати. А я дуже боюся глузувань і знущань!

– До того ж за тебе Тарновський заступиться, а за нас – ніхто, – підхопила Петрушкіна.

– А виступати проти Тарновського – дурнів немає!