Частина 17.1

Ураган, обіцяний природою пройшов стороною: погудів і згинув вітер, кілька крапель ударили у шибку, а потім все стихло. Ранок видався хоч і прохолодним, але сонячним.

Я прокинулася, так і не розібравшись спала я чи ні, всю ніч мене дошкуляли видіння та передчуття, і навіть вчорашня подія, сьогодні сприймалася мною як якийсь примарний сон. Так, синець на руці цілком реальний, відчутний, але я ж і не сумнівалася в тому, що дійсно покотилося зі схилу в кущі... А ось подальші події...

На розі магазину на мене чекав Ярик.

– Привіт, – привітався він і пішов поряд.

Я мовчала.

– І що? – запитав Ярик.

– Що?

– Не роби вигляд, ніби вчора…

– Навіть не збираюся це обговорювати! – перебила я його.

– Але ж треба зрозуміти, що це було!

– Мені не потрібно. Я знаю, що це було!

– Таємний обряд? Чаклунство відьом?

– Так! І, між іншим, якби не ти, я б поговорила з цією жінкою і все б дізналася! А ти злякався! – із задоволенням, щоб знову зачепити Ярика, заявила я.

– Майя, не кажи дурниць…

– А ти відчепись від мене. І забудь про все вчорашнє. Думай, що тобі це наснилося – буде легше жити!

– Я не збираюся нікому розповідати твій секрет, – сказав Ярик після короткої паузи.

– Можеш, хоч усім розповісти! Мені все одно! – і прискорила крок, намагаючись піти вперед.

Ярик схопив мене за руку.

– Що за манера хапати! Пусти! – крикнула я, повертаючись до нього обличчям.

Ми стояли один навпроти одного. Я – задерши голову, з палаючим обличчям, відкритими губами і широко розкритими очима, в яких вирував справжній ураган. У всякому разі, саме так я себе і почувала, і не сумнівалася, що мої очі метають грізні блискавки, бо серце моє здригались від громових гуркотів.

Ярик, продовжуючи тримати мене за плече, трохи нахилив голову, дивлячись спокійно і ласкаво мені в обличчя.

– Майя…

– Чого ти хочеш? – запитала я, але голос мій чомусь затремтів.

– Помиритись з тобою.

– А знаєш, що  думаю? – розсердилася я, – Ти, напевно, з ким то на мене посперечався і тепер намагаєшся обдурити нібито своїм добрим ставленням. Наче я тебе не знаю! Ти завжди мене ненавидів! З чого б тепер перейнявся?

– Не зовсім так, Майа… Але якщо ти вирішила покопатися в пісочниці наших дитячих образ, то давай зробимо це після уроків, інакше до школи запізнимося, лади?

Я зчепила зуби і постаралася надати своєму погляду гидливий вираз. Не знаю вийшло чи ні, але Ярик усміхнувся і нахилив своє обличчя ще ближче до мого. Він був набагато вищим, і ця різниця в рості теж неймовірно мене принижувала.

– Приходь о шостої години до понтонного мосту, – сказав Ярик, – погуляємо, заразом і поговоримо… Або в кафе, якщо хочеш. Те кафе, яке у парку ще працює…

– То ти на побачення мене запрошуєш? –  спитала я ядовитим голосом.

– Нехай це буде побачення…

– А я, уяви собі, з Данилом зустрічаюся… Йому може не сподобатися….

– Цікаво! А Даниїлу ти сказала, що зустрічаєшся зі мною, – з сміхом промовив Ярик.

Я мало не задихнулася і спробувала обуритися.

– Хто тобі таку дурню розбовкав?

– Але ж було? Не має значення, хто сказав…

– То я збрехала, але виключно, щоб він від мене відстав...

– І поцілувала мене також тому?

– Тому! І тепер дуже шкодую, зрозумів? Шко-ду-ю! – повторила по складах, – І взагалі, говори тихіше!

Збоку ця сцена, напевно, виглядала дивно й безглуздо, бо Анька, яку ми, в запалі сварки, не помітили, пройшла повз і зневажливо процідила крізь зуби:

– Ну-ну, дітки…

І пирхнула.

– Бачиш, що ти наробив! – промовила я в серцях.

– Та досить вже звертати на неї увагу… – Ярик відпустив моє плече і, пересунувши руку вище, ніяково погладив моє волосся, тремтяче біля щоки.

Я люто замотала головою.

– Не смій! Не знаю, що ти задумав, але нічого в тебе не вийде, зрозумів?

Я вдарила його по руці і побігла вулицею, лаючись про себе на чому світ стоїть.

Хто міг розбалакати Ярику про те, що я сказала Данилові? Мати? Ну, це навряд. Смішно припустити, що це зробив сам Данило.

Женька? Мабуть, вона! Звичайно, не всерйоз, не щоб нагадити, а так, заради сміху… з жартами і примовками… вона ж закохана в Ярика… Могла разтріпати заради крихти його уваги.

 – Гей, Маличева! – гукнула Анька, стоючи біля входу у двір школи.

Я різко загальмувала.

 – Чого тобі?

– Якщо ти надумаєш крутити Тарновському голову, то запам'ятай: він мій! Інакше…