16.2

Жінка повернула до нас обличчя і раптом виявилося, що це обличчя не молодої красуні, а потворної старухи з висохлою темною шкірою, сивим клоччям розпатланого волосся і червоними вугіллям пронизливих очей.

Чорти її спотворилися, вона широко посміхнулася, показавши єдиний жовтий зуб, гострий, як ікло, і швидко попрямувала в наш бік.

Ярик мовчки, щосили смикнув мене за руку, і ми побігли.

Ось справедливе твердження, що страх змушує людей робити те, на що вони навряд чи здатні в звичайному стані.

Щоправда, я так і не зрозуміла страшно мені чи ні, тому що в глибині душі давно була готова до будь-яких дивин та загадкових явищ, але зараз мені, напевно, просто порив Ярика передався…

Ми одним махом злетіли на схил, прорвалися крізь кущі, і  на другий схил збігли ще швидше, переслідувані важким диханням і гучним шелестом – наче весь ліс кинувся за нами в погоню, а потім, після останнього ряду кущів, все зникло і настала тиша.

Діставшись берези, я висмикнула руку з долоні Ярика і зупинилася.

Ярик, який по інерції пробіг ще кілька кроків уперед, теж зупинився. Ніхто за нами не гнався. Ми постояли кілька хвилин, насторожено прислухаючись, але довкола панували спокій і безмовність, лише темна вода продовжувала обережно хлюпатися біля берега.

– То що це було? – запитав Ярик, переводячи дух.

Я, що вірила в давні казки та легенди, безтурботно зсунула плечима.

– Таємний обряд, страшне заклинання… А тітка – відьма…

– Не говори дурниць. Може, просто фільм якийсь знімали.

– Фільм! Ну ти й вигадав! А де решта людей, апаратура?

Я подивилася в тому напрямі, звідки ми щойно прибігли, відчуваючи не страх, а неймовірне душевне хвилювання. Напевно, наважилася б зараз повернутися і подивитися.

– То що це було? – відвернув мене від роздумів голос Ярика.

– Ти чув про переходи до іншого світу? – запитала я, озвучивши вголос несподівану,  думку, що прийшла мені в голову.

– У кіно бачив… читав… але це ж казки, фантазія!

– Нічого – не казки!

– Послухай, я не знаю, що ми бачили, але впевнений – цьому є розумне пояснення.

– Яке?

– А ти в неї спитай, – сказав Ярик і легенько постукав долонею по березовому стовбуру.

– Ти не віриш, що ми бачили якийсь таємний обряд, але, як і раніше, думаєш, що я розмовляю з деревами? – уточнила глузливо.

– Якби не чув на власні вуха! Ти говорила, а вона потім шелестіла, немов відповідала, а коли замовкла – ти знову говорила… Не відпирайся!

– То, може, ти й голос берези чув? – запитала я якомога зневажливо.

– Ні, тільки твій.

– Це я сама з собою говорила!

– Майя, не дури мені голову. Я ж не вперше це чую… Не дивись на мене так люто…

– Не треба було тікати! А ти злякався, сполошився!

– Не знаю… розгубився просто… – буркнув Ярик.

Різкий холодний порив вітру змусив нас замовкнути. З-за обрію на ясне небо наповзала чорна і страшна темрява.

–  Йдемо звідси. Вночі, за прогнозом, ураган обіцяли. – сказав Ярик, невдоволено хмурачись.

Напевно, і справді краще піти. Ніщо мені не заважає завтра, при світлі дня повернутись і подивитися, що там за поляна була… чи не була…

На прощання я ласково погладила рукою березовий стовбур, а вона тихо і якось сумно торкнулася гілками мого обличчя. Ярик мовчки спостерігав.

Ми квапливо пішли вздовж берега в бік будинків, щулячись на вітрі, що посилювався.

– Я туди! – сказала, тицьнувши пальцем у бік стежки, що вела в обхід понтонного мосту, перекинутого через річку.

– Майя…

– Завтра поговоримо… можливо… А краще нам взагалі вдавати, що ми незнайомі…

– Не вийде, Майя!

– І будь ласка, пересядь за іншу парту… Якщо я сама пересяду, Тамара стане нудити матері, що я відбрикаюсь від допомоги і знову скандали, – я безнадійно махнула рукою, – а ти можеш просто сказати, що я надто тупа і мене нічому не можна навчити …

– Майя, стривай…

– Пока, Ярику… – відповіла я і квапливо пішла стежкою, стурбовано поглядаючи на хмару, таку чорну і похмуру, що створювалося враження, ніби посеред ночі настала нова, ще темніша ніч.

Чи думала я про побачене? Думала! І думи це знову і знову надзвичайно хвилювали моє серце. Але я чомусь була абсолютно впевнена – рано чи пізно всі відповіді самі мене знайдуть. Кілька разів я зупинялася і озиралась на берег,  – так нестерпно хотілося мені повернутися. Може, дивна жінка все ще там?

І тільки холодний вітер та подих неминучого дощу підганяли мене вперед, ближче до будинку. До того ж дзвінок, який я скинула, був від Женьки, а то означає, що мою відсутність розкрили і сварки не уникнути.

Я хотіла збрехати матері, ніби була у Ярика, ніби ми просто займалися математикою, але побачивши в кухні Данила, який дививсяна мене похмуро і схвильовано, сказала правду – що втекла на річку, бо хотіла провітрити голову, а про Ярика навіть не згадала.