15.2

По вулиці снували любителі свіжого повітря та вечірніх посиденьок, а від річки долітав собачий гавкіт.

Але я пішла таємними стежками, там де люди рідко ходять.

Чарівний, світлий осінній смуток! Відлуння сонячного сяйва все ще слабо теплилося за деревами, і світ довкола залишався по-літньому спокійним і безтурботним, але варто було  мені подивитися на пожухлу траву і пониклі напередодні перших заморозків дерева, як я розуміла: моє шістнадцяте літо згинуло без сліду, і все пройшло… почуття, надії та сподіваннями потонули у хвилях рудого осіннього забуття.

Димна гіркота повітря огортала душу спогадами про невиразні, далекі події, і важко було зрозуміти з ким вони сталися: зі мною, чи з кимось іншим….

Ось буває так! Згадаєш щось таке тепле, бажане, недосяжне, навіяне запахом в'янучого листя, застояної прісної води і далекого багаття, потім гадаєш болісно: сон то був або кадр з фільму забутого, або чарівне бачення постукало до мене з іншого, чорт знає коли  прожитого життя ?

Не знаю, чи відчував ще хтось те саме, що й я! Мій дар давно зробив мене потайливою та обережною, тому рідко з ким обговорювала я теми, які стосуються незрозумілих, потойбічних явищ.

Хіба що з моєю березкою.

Я стояла, притулившись до неї спиною  і дивилася на темну   річкову воду. Праворуч, за деревами все ще невиразно біліла смуга  сонця, що заходить.

– Ти не знайдеш квітку в нашому світі, – тихо шелестіла мені на вухо береза, –  Але я знаю, що допоможе тобі перетнути межу.

– Чому ти раніше не розповідала мені про цю квітку? - Запитала я з похмурою задумливістю.

– Будь-яке знання має приходити у свій час. Вона зцілює не лише тілесну оболонку, а й душу… Люди мало про неї знають, бо зірвати її ще складніше, ніж папороть.

– Цікаво! Адже всі чарівні квіти розпускаються, скажімо, в одному конкретному лісі або на конкретному лузі, а не в кількох лісах відразу, адже так? Але люди починають їх шукати, де не ліньки і ще в якісь спеціальні місця сили для цього вирушають… або взагалі поряд із будинком, як у деяких казках… і знаходять! Наче папороть спеціально заради них ближче до будинку розквітає, щоб було зручніше… Звісно, я розумію,  що такі деталі нікому нецікаві,   і що інакше історію не створити!  – промовила я схвильовано.

– Будь-яка чарівна рослина завжди цвіте в такому місці іншого світу, який стикається гранями зі світом людей, – відповіла береза, – у певні години або хвилини грань стає настільки тонка, що навіть звичайна людина може побачити світло, що походить від бутону. Але переступити грань і взяти квітку здатні тільки обрані. Такі, як ти.

– Але це спадкове? Адже, зазвичай, подібні здібності передаються у спадок!

– Найвірніше. Я не маю відповідей на всі твої  запитання. Одне скажу напевно – ти здобула свій дар не випадково. Може, від батька, може, від діда чи бабки. Дар сам вибирає, в кому 

проявиться, іноді він дрімає два, а то й три покоління.

–  Виходить, мій батько міг нічого не знати?

– Якщо він – не носій дара і його не присвятили, то міг і не знати… Є ще  один варіант.

– Який?

– Твій батько не зовсім людина…

–  Тобто? Він із іншого світу?

Але береза ​​нічого не відповіла, листя її завмерло, потім грізно зашелестіло.

–  Ми не одні…

– Хто ще? – я злякано озирнулася.

– Я вже бачила його тут раніше ... он він, за кущами ...

Я мимоволі здригнулася. Малоймовірно, що це   якийсь заблукалий маніяк. Ми живемо у  дуже спокійному місці,  де ніколи нічого не трапляється. Або це просто  випадковий перехожий? І що тепер? Зробити вигляд, ніби не помітила? Може, як каже мати, я й справді надто безтурботна?

Але маніяк, очевидно, зрозумів, що його присутність виявлено і вийшов із-за кущів, не бажаючи довше ховатися.

– Цікаво, – їдко сказав він, – одна, на березі, у темряві... Я спершу вирішив, що в тебе тут побачення.

– Ти стежив за мною? – запитала я, грізно роздмухуючи ніздрі.

– Слідкував, –  з незворушним виглядом підтвердив Ярик.

– Ну і дурень! – сказала я і швидко пішла вздовж берегом, продираючись крізь низький частий чагарник.

–  Стривай! Ти куди? Там дороги немає!

 Ярик кинувся за мною.

– Це для тебе – немає! – крикнула, збігаючи з крутого пагорба просто в нові чагарники кущів.

Але Ярик і не думав відставати.

– Тепер я знаю твій секрет. Раніше підозрював, але не був упевнений.

– Який секрет? Ти хворий, чи що?

– Такий! Ти з деревами розмовляєш. Принаймні з цією березою точно розмовляла! Я чув.

–  Ти псих! Тобі до лікаря треба!

– Майя, почекай! Я ж змалку здогадувався, що з тобою все непросто…

– Відчепись… – кричала я, задихаючись від швидкої ходьби та сліз.

– Стривай, куди ти біжиш? Нічого ж не видно! Скажи тільки, я правий? Правий? – Ярик наздогнав мене і схопив за руку.