14.2

– Пусти, Тарновський… – сказала я, намагаючись не тремтіти голосом, – біжи з Сомою цілуйся ... Ти ж з нею зустрічаєшся!

– Я з нею не зустрічаюся… Ти заспокоїлася? – тихо поцікавився він.

– Так! – гаркнула прямо йому в обличчя.

– Тоді йдемо до класу!

– Не вказуй, що і як мені робити!

– Майя…

– І здумай тільки ще раз доторкнутися до мене! – я люто вивернулася з його рук. – Пошкодуєш, клянусь! Я ненавиджу тебе! Ненавиджу! І не ходи за мною!

– Добре. Я тебе відпущу, але в такому стані ти нікуди не підеш сама, – погодився Ярик.

Напевно, мені стало б легше, якби він теж почав кричати, лаятися, обзивати мене, але тон його був такий спокійний, а погляд такий ясний, що мені й самій розхотілося буянити.

– До класу не піду. Усі бачили, як я ганебно втекла… І, знаєш, це справді не твоя турбота.

– Якщо я пішов за тобою, то – моя!

Цієї миті у нього в кишені заграв телефон.

 – Тамара… – сказав Ярик, – хвилюється… треба відповісти. А ти будь поряд, нікуди не ходи.

Я пирхнула і відвернулася, розсіяно погладжуючи рукою вербовий ствол. Верба мовчала, але щедро ділилася зі мною теплом та енергією.

– Так, ми зараз прийдемо… Тут, у дворі… – говорив Ярик, поглядаючи на мене.

Я зневажливо кривила губи. Зрештою, напевно, краще пережити неприємність тепер, ніж завтра з ранку – адже від ганьби нікуди не дінешся, а свою втечу від Аньки я вважала незмивною ганьбою.

Ярик почекав, поки я вмилася в туалеті, і ми пішли до класу. Я увійшла з незалежним виглядом, сіла на своє місце, відкрила підручник і прикинулася, що з головою занурена в навчальний процес.

Всі вдавали, ніби нічого не сталося, Тамара теж. Вона сказала, що сьогодні тесту не буде, а ми просто повторимо минулу тему.

День пішов за введеним порядком. На перерві Анька підійшла до мене і крізь зуби прошипіла:

– Вибач!

Напевно, Тамара Михайлівна влаштувала їй прочухана.

Я байдуже кивнула у відповідь.

День пройшов нудно і безглуздо. З Яриком ми не розмовляли. Коли на перерві я самотньо стояла біля вікна, підійшов Льошка і почав теревенити про те, яка Анька дура, і щоб я взагалі не звертала на неї уваги. Я вдавала, що слухаю, навіть щось відповідала невпопад, насправді ж –  думала зовсім про інше.

Смішно, але думала я про Ярика. Мені скрізь здавався його погляд. І сьогоднішній поцілунок продовжувати лоскотати мої губи, ніби… немов… помах крила метелика? Ні, безглузде порівняння! Але сидіти поруч з ним, відчуваючи легкий, трохи гіркуватий запах його волосся, було зовсім несила.

Я ледь не завила від радості, коли закінчилися уроки.

На вулиці на мене чекав сюрприз: Данило.

– Привіт, – сказав він, забираючи в мене рюкзак.

– Ти що, універ прогуляв? – здивувалася я.

– Майже… Поговорив тут із матір'ю. Ідемо!

Ми пішли через шкільне подвір'я до виходу.

– Слухай… Вона сказала, що пам'ятає ім'я, яким він назвався: Івар, але потім з'ясувалося – ім'я несправжнє…

– Івар? Це щось шведське? – я насупилась.

– Або норвезьке ... взагалі, звідти ... Він винаймав невелику квартиру на околиці міста, де вони і зустрічалися. У нього водилися гроші, була машина, і твоя мати вирішила, що їй пощастило, тому вчепилася в нього як кліщ, сподіваючись вийти заміж і зручно влаштуватися в житті. Звичайно ...

–  Майя! – гукнув позаду Ярик.

Ми зупинилися і обернулися.

– Тамара просила, щоб я з тобою позаймався, – сказав він так, ніби Данила тут і зовсім не було.

– Дякую, але я  вже маю помічника. Прощавай, Тарновський! – відповіла я і підхопила Данила під руку. – Ідемо вже!

– Він тобі докучає? – нахмуривши рівні брови, спитав Данило.

– Ні, ні… І що далі?

– Що? – трохи розгублено промовив він, ніби намагаючись перейти з однієї думки на іншу, – Ах так… він казав, ніби живе в іншому місті, ніби в нього заможні батьки, а коли твоя мати зрозуміла, що чекає на дитину, вдав, що дуже радий, а потім зник з кінцями… Вона тоді була, здається, на четвертому місяці… І пошуки виявилися марними… справжній господар квартири сказав, мовляв, квартиру нікому не здавав… а в інституті, де цей Івар нібито навчався, ніхто про такого студента не чув… усі його розповіді виявилися брехнею.

– Як так нікому квартиру не здавав? – здивувалася я, – Адже мати там була і не раз!

– Така ось містика!

– Це все?

– Поки все…

І ми пішли мовчки.

– Думаєш, вона ще щось згадає? – запитала я після недовгої паузи.

– Можливо. Вона, якщо захопиться спогадами – не загальмувати… Тільки навряд чи це нам допоможе, – відповів Данило.