11.2

Коли вона пішла, Даниїл сказав:

– Наступного разу підемо до придатного ресторану. Цей просто жахливий, тут смердить перевареними пельменями.

– Звичайна закусочна! –  Я пересмикнула плечима.

– Наступного разу пообідаємо у “Кристалі”.

– Ти знаєш, які там ціни? Чи маєш купу грошей? – безперечно запитала я.

– Не купу, але й не бідую. Хочеш знати, звідки у студента гроші?

– Ні не хочу, – відповіла я і почала дивитися у вікно, на людей, що снують туди-сюди.

– Майя! – покликав Данило.

– Що?

– Напевно, я не оригінальний, але мені дуже хочеться бачити тебе щасливою та веселою. Чи можу я щось для цього зробити?

– Чесно? Не знаю. Я народилася такою. Ледве народилася...

– Знаю. Мені мати розповідала ... багато про тебе ...

– Уявляю, чого вона наговорила! – Відповіла я зі зневажливою усмішкою.

–   Це все дурня. Хто мені пара, а хто ні, я вже якось сам розберуся, – промовив Данило і обережно накрив своєю долонею мою руку на столі.

Підійшла офіціантка, несучи на таці тарілки з бутербродами. Ми замовкли.

– Кава буде за десять хвилин, – прощебетала вона.

Незважаючи на те, що Данило кафешку розкритикував, бутерброди з тунцем, які тут готували, мені дуже подобалися. Одного разу Серж водив мене і Женьку в ресторан, правда не в Кристал, а трохи скромніший, і мені зовсім не сподобалося, як там готують. Хіба що картопля в горщику по-сільському, з ароматним димним запахом. Таку на плитці не звариш.

– Може й завтра погуляємо? – Запитав Данило, швидко розправившись з бутербродом.

Я, розрізавши свій на шматочки, ліниво колупала виделкою.

– Де?

– Покажеш мені ліс та річку.

– Влітку набагато красивіше. Осінь – сумно. Природа вмирає, – сказала я.

– Але вона воскресне, – відповів мені Данило.

– Давай краще не поспішати, – зітхнула я, піднявши очі від тарілки, – Мені звичніше гуляти одній, і в кафе, і взагалі ... потрібно усвідомити, що ти хочеш бути поруч.

– Дуже хочу бути поряд, – сказав Данило.

– Але ж ти розумієш – жодних обіцянок! Я ще не розібралася, як до тебе відношуся  і не знаю, чи хочу з тобою зустрічатися.

– Але я тобі знадоблюсь у будь-якому разі, хоча б для пояснення складних рівнянь.

– Знаєш, напевно варто подякувати тобі за допомогу… з Рижем, з деревом…

– Весела була нічка! – усміхнувся Данило.

– Дякую! – я потяглася через стіл і поцілувала його в щоку.

У протилежному кутку щось брязнуло – то Ярик упустив на підлогу чайну ложку.

Втім, якщо бути чесною, я зробила цей жест не тому, що мені так раптом закортіло поцілувати Данила, а щоб показати їм з Анькою – у мене теж є життя, і воно дуже насичене і цікаве. Данило красивий, представницький, як же не похвалитися таким хлопцем!

Це стало несподіваним одкровенням. Раніше я була впевнена, що всякі дівчачі штучки: ревнощі, конкуренція, бажання виділитися, хизуватися вбранням або хлопцем, мене зовсім не торкаються, тому що в мене інший характер та інші пріоритети, а виявилося,  – мені зовсім не чуже ось таке позерство.

Мені, хай і не зовсім усвідомлено, захотілося кинути Аньку в темний кут, як старе, не потрібне ганчір'я. Напевно, я  сама, того не розуміючи, завжди суперничала з нею. Напевно, лише через це таємне суперництво, я не хотіла стати схожою на сучасних дівчат, тому що Анька Сома була найяскравішою представницею однієї з них: порожньою, чванливою, амбітною і жорстокою любителькою утискувати слабших і боязких.

Принаймні я так про неї думала. Іноді промайнула думка, що справа може бути зовсім не в Анькиних особливостях характеру, а в моїх власних примхах і дитячих образах, але я відразу ж починала гнати геть зрадницькі думки. Якщо не Анька вселенське зло, то хто тоді?

Іноді мимоволі думала – я сама винна у тому, що  не маю друзів. Нехай Анька і нашіптувала однокласникам гидоти про мене, але далеко не всі її слухали. Деякі хлопці намагалися зі мною подружитися, але я жорстоко відсікала всі спроби, мені здавалося, що вони просто хочуть підібратися ближче, приспати мою пильність і потім вдарити якомога болючіше. Я не вірила людям і щиро вважала, що людина людині найчастіше – ворог.

– Ти шалена, дика кішка! Не заздрю ​​я тому, хто ризикне тебе приручити! – сказав мені одного разу Ярик.

Я пам'ятала його слова, але вперше замислилася над ними сьогодні, сидячи в кафе навпроти Данила, який якраз і зібрався це зробити – приручити мене.

– Сподіваюся, я справді заслужив поцілунок, – прокоментував мій вчинок проникливий Даниїл, – Сподіваюся, це не було спробою викликати в когось ревнощі.

– Ну ти й сказав! Ревнощі! – криво усміхнулася я і відчула, як мої щоки запалали вогнем.

– Ти почервоніла…

– Від обурення… – відповіла я і мало не залпом випила принесену каву.