Частина 13.1

Якби я вела щоденник, то відзначила цей день як особливий: Понеділок, 9 вересня.

Але я завжди вважала, що  ведення щоденника –   це марна трата часу, зусиль і нервів.

Женька вела щоденник і носилася з ним, як із писаною торбою, з рук боялася випустити, щоб випадково хтось не проникнув у її страшні дівочі секрети.

Я ж зі своїми думками і почуттями чинила інакше: щоб не забути геніальну ідею, що прийшла в голову, і подумати про неї на дозвіллі, я черкала на окремих листочках нотатки, ставила дату і смайлик: сумний, веселий, злий... А потім шукала їх по всьому дому – мені було все одно, прочитає це хтось чи ні.

Понеділок, 9 вересня. Перший шкільний тиждень простягнувся вічністю, а попереду вимальовувався ще цілий рік ось таких мук. Канікули я не вважала, канікула завжди пролітають немов сон – тихо та непомітно.

Тож понеділок. Звичайний, нічим не примітний ранок, одночасно і сонячний і похмурий, що витікає райдужними краплями вчорашнього дощу, що облітає палаючим листям.

Я навмисне почекала, поки Данило відправиться до університету, мені зовсім не хотілося з ним зустрічатися. Бентежило захоплення, що спалахували в його очах, коли він мене бачив.

На кухні зібралася вся родина – велика рідкість! Зазвичай, усі снідали у різнобій.

Я привіталася кивком голови і потяглася до чайника.

– Як школа? Як успіхи? – запитала мати.

Ну ось починається! Даремно сподівалася, що вона хоча б ненадовго дасть мені спокій.

– Нічого…

– А я чула, що успіхи – не дуже!

Я стиснула зуби і байдуже знизала плечима. Терпіти не можу її манеру ходити навкруги!

Мати не побачила люті на моєму обличчі – я стояла до неї спиною.

– Тамара Михайлівна мені дзвонила, і ми обговорили твоє майбутнє.

– Уявляю! – хмикнула я.

–  Майя, дивися на мене, коли я з тобою розмовляю!

Я повернулась.

– Катю, я тебе прошу, перестань, не заводи з ранку, – якось несміливо сказав Серж, не підводячи очей.

Женька хрюкнула в чашку з чаєм.

– Вона повинна зрозуміти, що я про неї дбаю, заводячи всі ці розмови! Вона нічого не хоче слухати та знати! Їй створені всі умови, тільки намагайся, навчайся... Їй будь-яку допомогу надають, а вона носа вертає! – металевим голосом промовила мати.

Я мовчала. Мені не хотілося доводити ситуацію до абсурду, не хотілося лаятись, не хотілося влаштовувати звичні істерики. Я втомилася від цього.

– Не можна так тиснути на дитину! – сказав Серж, пригладжуючи волосся на лисіючій маківці. – Від цього толку не буде!

Втручання вітчима вплинуло на матір, як червона ганчірка на бика. Її обличчя почервоніло.

– Якби я на неї тиснула, вона вже стала б шовковою! – мати зірвалася на крик, – а я їй багато волі дала, ось вона і розперезалася! Треба було з дитинства скрутити, а я все шкодувала.

Такі слова звучали не вперше. Спочатку вони приносили мені біль та образу, а тепер мені було байдуже.

– Ну все, сім'я, я на роботу, –  і Серж миттєво, навіть не доївши бутерброд, випарувався з кухні.

Він працював начальником виробничого цеху на вино-горілчаному заводі, тому  беріг нерви для підлеглих.

– Майя, нам треба дуже серйозно поговорити! – сказала мати, встала з-за столу і почала кидати посуд у раковину.

– Про що?

– Думаю, мені  це не обов'язково слухати… – безтурботно промовила Женька і, стягнувши з вази кілька шоколадних цукерок, покинула кухню з урочисто-похоронним виглядом.

– Якщо ти не зміниш свою поведінку, мені доведеться вживати заходів.

– Ага, здати мене в психлікарню, – відповіла я з байдужою зневагою.

Цієї миті я її ненавиділа, слово честі.

–  Не здати в психлікарню, а показати лікарям, – придушено відповіла мати. – Для твоєї ж користі! У тебе неврівноважена психіка, і я думаю, що проблеми почалися у дитинстві.

– А ти не думаєш, що ти їх і створила?

– Ти звинувачуєш мене у всіх своїх бідах? – мати, як завжди, закотила очі з найтрагічнішим виглядом.

– Ти мені дихати не даєш. Зрозумій нарешті, я така, яка є і не змінюсь тільки задля того, щоб догодити тобі, чи кому іншому!

– Як же ти збираєшся жити далі з таким характером? – на диво спокійно поцікавилася мати і додала: – Ти не мені догоджай, а самій собі! Тамара Михайлівна сказала, що в класі у тебе створені всі умови… Ярик готовий тобі допомагати, а ти ніс повертаєш!

– Я з Данилом займаюся! – буркнула я.

– Данилові самому треба вчитися! Він не зможе видаляти тобі достатньо часу.

– Хіба ти не мрієш, що ми зустрічатимемося? – запитала я в'їдливо.

– Це інше. Ти сподобалася Данилові, але, боюся, коли він дізнається про тебе краще, ця симпатія швидко зникне.