10.2

Треба зауважити, що вчитель із Данила вийшов непоганий. Я, хоч і чинила опір, але зрештою розібралася, як вирішувати ці безглузді рівняння. Це було навіть кумедно. Я відчула себе майже всемогутньою, коли усвідомила, що це химерна в'язь цифр і букв починає знаходити в моїй голові хоча б якийсь сенс і більше не здається такою вже тарабарщиною.

– Які плани на завтра? – ніби між іншим, поцікавився Данило.

– Жодних. Субота ж!

– Я збираюся відвідати матір. Чи не хочеш разом? А потім у кафе!

Я на хвилину задумалася, покусуючи кінчик олівця.

– А давай просто у кафе завтра увечері? Тут недалеко, біля супермаркету.

– Домовилися! – погодився він і, здається, навіть видихнув з полегшенням. Мабуть, боявся чергової відмови.

Власне, нічого такого, якщо я схожу з ним один раз у кафе! До того ж із ним не нудно! Данило знає багато кумедних історій, а до його манери ввертати іноді в розмову хитромудрі обороти або слівця звикнути не важко.

Я посміхнулася своїм думкам. Дивно! Невже в мене справді може з'явитися хлопець. Друг?

– Чому посміхаєшся? – спитав Данило і теж усміхнувся.

Я простягнула руку і розтріпала його чубок, згадавши, як він симпатично падав на його очі сьогодні вранці, після відчайдушних польотів з дерева.

– Так краще! 

– Це розуміти як комплімент?

– Не будь занудним, Дене!

Він раптом нахилився і приклався губами до моєї палаючої щоки, майже біля самого куточка губ.

– Це ще що таке? – набувши сердитий вигляд, запитала я.

– Вибач. Не втримався. Якби ти бачила, яка гарна.

–Терпіти не можу примітиву! – пирхнула  я зневажливо.

–Але ж ти знаєш, що гарна?

– Знаю! І у цьому вся проблема!

– Пробач, – знову вибачився він, – більше не буду поспішати.

– Якщо я захочу, сама тебе поцілую, зрозуміло?

– Ясно. – відповів він розгублено.

Важко сказати, сподобалася мені така покірність, чи ні. Данило зовсім не схожий на підкаблучника. Швидше за все, він просто не ризикнув загострювати ситуацію, бо зрозумів – мене не взяти ні лестощами, ні нахрапом.

Риж, згорнувшись клубочком, мирно дрімав у мене в ногах.

Цієї ночі я не бачила жодних снів, прокинулася рано  і просто лежала, дивлячись за вікно, слухаючи шарудіння дерев у саду – чекала, коли розвидниться.

Щойно сіреньке світло окропило стіни моєї кімнати, я схопилася, одяглася, сунула ноги в гумові черевики, – знала, що на річці може бути мокро і вислизнула з дому.

Неймовірне відчуття! Прохолодне прозоре повітря, окутане легким бузковим серпанком, крізь який де-не-де маячать перші сонячні промені, тихий плескіт потемнілої води в очеретах, лахміття туману, що чіпляються за стрункі, ще зелені стебла… І, звичайно ж, запах! Неперевершений запах ранньої осені: насолода і гіркота в одному золотистому флаконі.

Я повільно йшла посадкою, торкаючись пальцями чорних деревних стовбурів, вітаючись з ними, бажаючи їм доброго ранку. Дерева схиляли до мене свої гнучкі гілки і струшували вологу з пожовтілого листя.

Я йшла все далі й далі від будинків. У мене були свої затишні, улюблені місця, приховані від сторонніх очей густими, майже дрімучими хащами, крізь які непосвяченому не пробратися, бо вони навмисно перегороджували звичайним людям дорогу: підставляли підніжки та хльостали колючими гілками по обличчю.

Ось вона, стара береза, що зростала майже біля самої води, моя найкраща подруга з дитинства. Улюблених дерев багато, але вона одна.

Я не випадково її знайшла, вона сама покликала мене шість років тому, і з того часу ми нерозлучні. Будь-коли, будь-якої погоди знаходила я час, щоб побачитися с нею. У найгірші моменти життя вдавався я до неї, обіймала її кострубатий, роздвоєний стовбур, гладила важкі, висячі гілки і тільки так набувала душевного спокою, наповнювалася енергією і вірою в те, що колись усе буде добре, і я зрозумію, хто я така.

– Доброго дня, – прошепотіла, притискаючись щокою до мокрого стовбура.

– Тебе не було два дні, – сказала береза.

– Вибач…

– Що трапилося? Я відчуваю біль… Ти захворіла?

– Ні, просто з дерева впала. Риж чогось поліз, а я за ним… ну і упала, послизнулася…

– Дерево не допомогло тобі втриматись?

– Не всі дерева радіють моїй присутності.

Я підняла голову і уважно оглянула звивистий, покритий грубими зморшками стовбур, – останнім часом мою красуню безжально долали всякі гриби-паразити, – але не побачила нічого підозрілого.

– Тебе щось турбує, я відчуваю, – сказала береза, простягаючи гілки і обіймаючи мене.

–  Зараз розкажу…

Я залізла в широку розвилку і села зручно, зігнувши ноги в колінах і надійно спершись спиною і потилицею на стовбур.