Частина 10.1

– До тебе Ярослав прийшов, – трохи здивовано повідомила мати, без стуку відчиняючи мої двері.

А цьому  що знадобилося? Прийшов познущатися?

– Я увійду? – якось боязко запитав Ярик, затримавшись на порозі. Він був із рюкзаком, мабуть, одразу після школи приперся, навіть додому не завернув.

–  Заходь. І двері прикрий.

Я в жодному разі не хотіла, що нас підслуховували, а в нашому будинку не я одна така любителька настовбурчити вуха.

– Чув, що ти впала з дерева. Все обійшлося?

– Як бачиш! – пирхнула я. – То що в тебе? А чому ти так рано? Школа згоріла?

Бракувало ще вислуховувати від нього фальшиві слова співчуття!

– Ні. Останніх двох уроків не було… Тамара просила, щоб я передав тобі домашні завдання… – він дістав із рюкзака підручник та ручку, – Подібні вправи будуть у понеділок. Ось ці, – і написав на обкладинці моєї  чернетки номери завдань.

– Вона що, сама не могла зателефонувати? – насмішливо спитала я, зістрибуючи з ліжка.

До того ж у мене ще й нога занила, вранці – нічого, а тут – на тобі! Здається, я нею об косоур драбини стукнулася.

– Можу пояснити принцип, – сказав Ярик. – Вони не складні, але хитромудрі…

– Знаєш, краще не треба,  – відмовилася я, – Я все одно не виконаю тест!

– Чому?

– Бо не хочу! – і  рішуче зачинивши підручник, вручила його Ярику.

–  До пуття не візьму, проти чого ти постійно бунтуєш? – раптом спитав він.

– Сподіваєшся, що почну виливати тобі душу? – я здивовано скинула брови. – Забув, що ми вороги? До речі, це підозріло, що ти так прийнятно зі мною розмовляєш! Що тобі треба? Кажи правду!

– Майя, це безглуздо. Звичайно, в дитинстві ми сварилися, правда, я не пам'ятаю причини цих сварок, а тепер що нам ділити?

– Амнезія, так? – ласкаво спитала я. – Ти ще зовсім недавно знущався з мене з цієї своєї… Сомою…

– Послухай, я…

Але тут у двері постукали.

– Хто? –  Крикнула я, втім, відразу здогадавшись, хто.

Данило.

– Можна? – усміхнувся він, просовуючи у двері голову і, побачивши Ярика, негайно змінився на обличчі.

– Заходь, Дене… Це мій однокласник… Ярославе, приніс журнал ”Мурзилка”... тьху ти, домашнє завдання… Ярославе, а це Данило… він знімає у нас флігель. – представила я їх одне одному.

– Дуже приємно. – промовив Данило безбарвним голосом. Напевно, впізнав того, з ким я цілувалася ввечері на вулиці, навпроти двору.

– Ти щось хотів, Дене?

– Поговорити…

– Так, Ярик уже йде.

Ярик зсунув міцними плечима, кинув підручник назад у рюкзак і, не прощаючись, вийшов із кімнати.

З іншого боку, навіть краще, що він застав Данила поруч зі мною. Нехай знає – я не сама тепер і, якщо що… Втім, я чудово можу і сама за себе постояти!

– Хіба це не твій друг? – спитав Данило.

– Насправді ні. Це мій ворог.

– Ворог? А як же поцілунок?

– Я зробила це для тебе. Щоб ти побачив та відстав.

– Зрозуміло, – Данило розсіяно відкрив підручник з алгебри, кинутий на столі біля комп'ютера.

– Ти був у поліклініці?

– Був. Нічого. Просто шишка…

– Не треба було лізти за мною на дерево! - жорстоко сказала я.

– Допомогти із вправами? – Запитав Данило, проігнорувавши мій випад.

Я подивилася на нього. Він знову став до неподобства випещеним і стильним, але я більше не оцінювала його тими ж мірками, що й раніше. Ранкова подія дещо змінила у наших відносинах. Це вже потім прийшло до мене розуміння того, що я ризикувала здоров'ям, а то й життям, адже могла впасти менш вдало, або, надодачи, отримала б дерев'яною драбиною по голові. А Данило разом зі мною ризикував. Невже Риж навмисне викинув такий фінт, щоб звести нас разом?

Така думка стривожила мене, але в той же час вона була приємна.

– Допоможи, – раптово кивнула я, – тільки перекусимо спершу щось…

Здається, мати була невимовно рада, коли застала нас разом у кімнаті, ми поїдали бутерброди, схилившись, голова до голови, над моїм домашнім завданням.

– Скоро принесу торт, – сказала вона і глянула на мене майже ласкаво, – він доходить у духовці…