8.2

Кроки наблизилися. З місячного мороку виринула дівчина – на вигляд приблизно мого віку, в короткому сірому сукні, з довгим, зеленуватого відтінку, волоссям, з якого безперестанку лилася вода, в якому плуталися рожеві лілії. У неї було біленьке, дуже гарне обличчя: величезні зелені очі, довгі, круто вигнуті вії, яскраві губи. А в повітрі стояв солодкуватий запах болотяних трав, що дурманив голову.

–  Доброї ночі, Майя,  – привіталась дівчина.

– Доброї ночі. –  ввічливо сказала я. –  А ти хто?

– Кікімора болотяна.

– Здорово! 

Зовсім не так уявляла я собі кікімору!

–  Ти маєш знайти осінню квітку! – безперечно заявила дівчина.

– Хіба вона існує?

– Подивися! –  Дівчина зірвала з волосся лілію і простягла її мені.

Між рожевими пелюстками горів вогонь, і в цьому вогні кружляли, танцювали, як крихітні фігурки, темно-сині сполохи.

–  Існує все, у що ти щиро повіриш!

–  Я вірила в квітку папороті, але ... –  заперечила я і з сумнівом похитала головою.

– Ти вірила у те, що він може бути, а не в те, що він є. Це різні речі. Візьми! –  переконано промовила дівчина.

Я зрозуміла, чого вона хоче і простягла їй складені ковшом долоні. Кікімора перевернула лілію, витрусила вогонь мені в руки і той, не обпалюючи, почав просочуватися через шкіру всередину мого тіла, з'єднуючись з кров'ю, проникаючи в кожну клітку, у кожну пору.

– Бережи свій дар!

Мені ставало все спекотніше і спекотніше, і нарешті я зрозуміла, що сама стаю вогнем і починаю горіти.

– Май, Май! Прокинься! Ти що кидаєшся?

Я розплющила очі. Женька сиділа на ліжку і щосили торсала мене за плече.

– Ранок уже? – хрипко запитала я, дико озираючись на всі боки.

– Тихіше! Ні, ще ніч. Мені не спитися, я маю з кимось поговорити, – сказала Женька, роблячи трагічну міну.

Я протерла очі і піднесла до лиця долоні, намагаючись розгледіти їх у каламутному світлі, що ллється з вікна. Нічого. Долоні як долоні. Наснитися ж таке…

– Май, ти слухаешь? 

 – Що в тебе? – я взяла телефон і подивилася на час: три години ночі. 

Спати залишилося всього – нічого. Завтра п'ятниця – день, хай і не важкий, але все ж таки навчальний.

– Я закохалася, Май! – сказала Женька, притискаючи руки до грудей.

– Знову?

– Ти не розумієш! Це справжнє кохання! – страшним пошепком вимовила сестричка.

– І хто він? – я здригнулася і прикрила рукою позіхання.

Мене дратувала ця ось Женькина незнищенна риса: якщо їй самій не спалося, вона щиро вважала, що має повне право і мені не давати спати.

– Він новенький, вчиться в сусіднім класі. Наші кабінети поряд,  і на перервах…

– Невже я повинна навчати тебе, як поводитись з хлопцями? Ти вмієш це робити набагато краще, ніж я.

– Але потрібна твоя допомога! 

– У чому? 

– Запитай Ярика, як він до мене ставиться. 

– Що? – я приголомшено подивилась на Женьку. – До чого тут Ярик? ти ж в іншого закохалася!

– Розумієш, – Женька зам'ялася на мить, і в темряві пристрасно заблищали її очі, – якщо Ярик скаже, що хоче дружити зі мною.

– Тоді твоє нове кохання закінчиться? – уточнила я, ледве стримуючи сміх.

– Ярик – це давня історія, він – поза конкуренцією. – зваживши, діловито відповіла Женька, – Мені треба знати, чи не образиться Ярик, якщо я закохаюся в іншого!

Вона стурбовано насупилась і надула губи.

– Ярик зустрічається з Анькою Сомою. Не знаю, наскільки це серйозно, але вони надто багато часу проводять разом, – відповіла я з усією серйозністю, на яку була здатна.

– Жорстоко!

– Тобі краще викинути  того дурного Ярика з голови.

– Але він завжди такий милий зі мною, я була впевнена, що подобаюсь йому…

– Тоді спитай у нього сама!

– Ага! А він вирішить, що я за ним бігаю.

– Хіба ні?

Ця безглузда розмова починала мене втомлювати.

– Намагаюся не показувати, що бігаю! – Женька роздратовано пересмикнула плечима. – Так ти вважаєш, що мені нема на що сподіватися?

– Абсолютно! – Я знову опустила голову на подушку і глибше закуталася в ковдру.

– Май! Ну, Май! –  Нудно занила Женька, смикаючи край ковдри.

– Давай завтра поговоримо! –  відповіла я безжально. – Я спати хочу!

– Ти байдужа і зла! – з невимовною гіркотою промовила Женька і, похнюпивши голову, пішла з кімнати.

Але заснути вже не виходило. До того ж мене переслідували спогади, і я знову і знову дивилася на свої долоні і відчувала, як вони все ще наповнюються вогнем.