Частина 8.1

Сни – то окрема дійсність. Говорять,  що більшість людей бачить лише чорно-білі, але це не про мене. Мої завжди кольорові, яскраві, казкові. Правда, сняться мені такі рідко, частіше я прокидаюсь і не пам'ятаю того, що бачила вночі.

Женька, яка веде сонник і вважає, що вміє тлумачити сни не гірше, ніж пророчиця Сивіла стверджує, що саме чорно-білі я й не запам'ятовую, а насправді вони мені сняться так само часто, як і іншим…

“Навіть Морфея нерідко зображують у короні кольори слонової кістки, сповненої чорно-білих снів: і радісних сновидінь, і  кошмарних”, – багатозначно говорила Женька – любителька разити слухачів наповал своїм неперевершеним інтелектом.

Але я у відповідь тільки знизувала плечима. Може, Морфей і керує Женькиними снами, але у моїх, напевно, інший покровитель. Адже духів, які посилають людям сни, в міфології стільки, що не перерахувати…

Але з іншого боку – добре, що казкові сновидіння не балують мене щоночі. Інакше звикаєш і перестаєш їх цінувати.

Ще кажуть, що можна замовити собі сон. Я й це намагалася зробити.

Після того, як самі рослини переконали мене, що не існує квітки, здатної розшукувати скарби, мені пристрасно захотілося побачити квітучу папороть, хоча б уві сні. Я зверталася до різних духів, які можуть впливати на сни, але на мої прохання ніхто не відгукнувся.

Червона квіточка  та квітка-семицвітка, що виконує бажання, здавались мені лише трансформованими образами чудової купальської сили, а не самостійними чарівними рослинами.

Легенда, розказана Данилом, не пройшла повз мою уяву. Раніше я нічого не чула про осінню квітку, здатну зцілювати будь-які хвороби. А вже про міфічні рослини я знала багато: все, доступне з книг та інтернету – вивчила досконало.

Дуже дивним здавалося мені, що квітка розквітає не на землі, а на верхівці дерева. Хіба таке буває?

Я безперестанку думала про це перед тим, як заснути, вертілася в ліжку, слухаючи завивання вітру за вікном, а коли заснула, то опинилася в дрімучому лісі, в такому, яким його зображують у страшних казках:  мухомори в половину мого зросту, що суворо погойдують яскравими, червоно-білими капелюшками, зламані бурею, повалені дерева, химерно вигнуті товсті стовбури, сірі та помаранчеві гриби-трутовики, які присмокталися намертво до цих стволів…

А я безтурботно йшла вперед, легко перемахуючи через повалені дерева. Куди? Цього я не знала. Втім, так часто буває уві сні: мета шляху стає зрозумілою лише в самому кінці.

Я йшла, а дерева потихеньку підкрадалися до мене все ближче і ближче.

Ось із вузького, схожого на чорну діру дупла, висунулася  якась пика. Я помітила її бічним зором і обернулася, щоб розглянути краще. Пика  миттєво зникла, а дупло посміхнулося мені – криво і неймовірно привітно.

–Ти не там, де треба, – заскрипіло дерево, грізно розгойдуючи старою, повислою кроною.

– А де треба?  – чемно запитала я.

– Ти не там, де треба! Не там, де треба! – заголосили й інші дерева і теж почали люто розмахувати кронами і потяглися до мене гілками, хапаючи за волосся, за одяг…

Тоді мені стало дуже страшно. Я побігла, чіпляючись ногами за сухі гілки, що валялися на землі. Ззаду чувся шум і шепіт, і якийсь тихий посвист, але обернутися і подивитися, хто за мною женеться, я не наважувалася.

Шум неухильно наближався, вкрадливий шепіт брязкотів за моєю спиною, але ні слова з нього не можна було розібрати.

Зробивши останній, відчайдушний ривок, я пірнула в щілину, що сяяла під корінням величезного дуба, скрикнувши, полетіла вниз, у чорну порожнечу і раптом відчула себе Алісою, що сиганула у кролячу нору. Найдивніше – я усвідомлювала, що це сон, але не могла ним керувати і все ж таки засміялася, так не вчасно порівнявши себе з Алісою. Я летіла вниз і сміялася – це було дивовижно.

А потім моє падіння сповільнилося, ніби над моєю головою розкрився невидимий парашут. Я спокійно приземлилася на ноги і озирнулася.

Яскраво світив місяць, і в його рідкому примарному сяйві таємниче мерехтіло, поблискувало поросле чахлими кущами і тоненькими берізками болото.

Спершу було дуже тихо, а потім я почула кроки, хтось невидимий ішов болотом прямо до мене. “Шльоп, шльоп, шльоп! – хлюпала під його ногами болотна вода.

Все це лякало мене, але не тим страхом, від якого замерзає кров і завмирає розум, а іншим – хвилюючим, схожим на щось дуже знайоме і водночас страшенно далеке.