Частина 7.1

…Думи  мої – сутінки, думи – проліт вікна…

Я зняла навушники та прислухалася до звуків вечірнього будинку.

Ще одна риса, яка неймовірно дратує мати – моя ніжна любов до рок-музики, причому не новомодної, а старішої, яка ще до мого   народження, мабуть, змінювала юні душі тих, хто шукав сенс буття.

Раніше я навмисне включала її на весь будинок, і тоді мати з    несамовитими криками вривалася до  моєї кімнати, вимагаючи припинити це неподобство.

А коли колонки зламалися, і я попросила вітчима купити мені на день народження нові, ми з матір'ю прийшли до компромісу: замість недорогих колонок я отримала фірмові навушники. А колонки дісталися Женьці – вона слухала іншу музику, яку мати схвалювала.

З сусідньої кімнати чувся веселий Женьчин голос, сестра захоплено говорила з кимось по телефону і сміялася.

Думи мої – сутінки… не просто сутінки, а темрява непроглядна!

Третього дня занять у школі я зрозуміла, що не хочу вчитися. Не хочу і все тут! Але як сказати про це без втрат? Такого мати точно не потерпить! Скільки сил і коштів витратила вона минулого навчального року, бігаючи по вчителів, роздаючи подарунки, умовляючи, благаючи, –  аби її недолугу донечку не виключили…

І якщо зараз я повідомлю їй, що маю намір покинути школу, вона запалить землю під моїми ногами, обвалить мені на голову цунамі, ураган, шпурне мене в жерло вулкана, що вивергається.

Але все це пів біди, я й не до такого звикла, а ось справжня біда,  що мати, під приводом турботи про моє душевне здоров'я, напевно, з легким серцем запроторить мене до лікарні. Ось цього я справді боялася. Там я буду абсолютно безправною, там на кожне моє слово знайдеться купа пігулок, від яких розплавляться мізки.

– Що робити, Риж? – Запитувала я кота, що розтягнувся з гучним гурчанням у мене під боком.

Потрібно було сідати за уроки, бо Тамара Михайлівна погрожувала влаштувати днями перший невеликий тест, щоб з'ясувати, хто в чому не розібрався, а я натомість безцільно валялася на ліжку.

Риж ліньково простягнув лапу і м'яко помацав мою щоку. Його котячою мовою це означало: не хвилюйся, щось да буде!

Звичайно, Ярик запропонував позайматися після уроків і навіть ладен був прийти до мене додому заради цього, але я зробила неприступне обличчя і відмовилася.

Мене нестерпно дратувало те, як багато часу проводить він тепер з Анькою, ніби на зло мені: разом приходять до школи, разом йдуть, і на перервах разом. Он і однокласники вже багатозначно перешіптуються…

Анька ж, бачачи мене, починала гидливо морщити ніс і демонстративно принюхуватися. Я порадила Ярику переселитися за Анькину парту, щоб і від нього ненароком погано не запахло, але він чомусь відмовився.

Ні, мабуть, кидати школу ось так різко не можна. Потрібно хитріший план винайти. Нічого не вдієш, доведеться попітніти над математикою, показуючи всім, як я стараюся…

Акуратно, щоб не потурбувати Ружа, встала я з ліжка, взяла чернетку, ручку і, знемагаючи від внутрішніх протиріч, вирушила за допомогою. Звичайно ж, до Данила.

Ось уже декілька днів  займав він наш флігель на правах квартиранта, тобто платив за приміщення. Мати спочатку категорично відмовлялася брати гроші, але той наполяг.

На щастя, Світлана Олександрівна з'їхала – винайняла однокімнатну квартиру поруч із місцем своєї нової роботи. Дуже вдалий варіант!

Зрозуміло, Данило вважав себе надто дорослим, – вісімнадцять, як ніяк! – щоб продовжувати тулитися разом з матір'ю в однокімнатній квартирі, а в гуртожитку медичного університету місць не було, і не передбачалося.

Мама з сином добре подумали, всі зважили і вирішили, що порізно їм буде простіше.

Прощай моя надія заволодіти флігелем у найближчому майбутньому! Я кривилася і плювалась, але змінити нічого не могла. Чекала, щоправда, коли Серж висловить своє вагоме слово. Він і сказав: якщо за гроші, то нехай живе!

Ні, вітчим не був меркантильним, просто він уже давно подумував про те, щоб цей флігель комусь здати.

Я була на вісімдесят відсотків впевнена – все це підступи матері. Напевно, пообіцяла Данилові, що рано чи пізно я здамся і прийму його залицяння.

Але краще цей у ролі репетитора, аніж Ярик! З цим мені ділити нема чого, а Ярик… чим більше минало часу, тим більше злилася я на нього за той несподіваний поцілунок, за те, що він не відштовхнув мене…

Надворі починало сутеніти. У вікнах флігеля горіло світло, отже, Данило вже повернувся з університету. Іноді він повертався дуже пізно і тоді пив чай ​​у себе, а не на нашій кухні, куди  мати його постійно заманювала то сніданками, то десертами.

Я постукала.