Частина 6.1

Обов’язкова побудова учнів начальних класів на шкільному дворі.

Прикрашені веселими кульками та написом: “Ласкаво просимо” матові скляні двері, що охороняють вхід до  обителі знань.

Блискуча білосніжна посмішка беззмінної директорки Діни Віталіївни,  випещеної жінки з моложавим обличчям та фіолетово-сірим волоссям.

Урочисте мовлення, що призначене  визвати у слухачів благоговійний трепет перед безмежним всесвітом цифр, літер і геометричних фігур

Першокласники всі одягнені у  майже однакові  стильні, чорно-білі костюмчики. Першокласники  рожевощокі, радісні та щасливі, бо вони ще не усвідомлюють, в яку країну жаха потрапили.

Шкільний вальс із колонок, розташованих по обидва боки від входу.

Такі вони, безглузді атрибути та  традиції  першого вересня.

Я навмисне встала подалі від цієї вистави, тому мова Діни Віталіївни долітала до мене не зовсім розбірливо.

Перші ряди ще якось слухали директорку, а останні вже ні, вони гомоніли, перемовлялися, пересувалися  туди-сюди.

Дехто зі мною вітався, і я відповідала, дехто поглядав надмінно і наривався на такий же зневажливий, гострий погляд.

Шкільний двір нагадував  клумбу,  він ряснів від великої кількості різноманітних букетів, і щороку я неймовірно страждала, спостерігаючи таку купу марно загиблих квітів.   Ось і тепер відчула, як сльози защипала очі, і почала люто їх терти.

– Ридаеш  від щастя? – реготнув за моєю спиною  Льошка Мухін.  Він належав до числа тих небагатьох однокласників, з якими в мене склалися, якщо не дружні, то принаймні нейтральні стосунки… Ми з ним навіть у бібліотеку якось разом ходили.

– Да ну тебе! – відмахнулась я.

Льошка глянув  на меня своїми жовтими, трохи навикати очима і посміхнувся на весь рот. Він був бритий  наголо, лоповухий, і коли ось так широко посміхався, то  нагадував мені колобка із народної сказки.

– Що таке? – спитала  я і мимовольно покатилась від сміху, дивлячись на його обличчя, що розпливлося наче масляний млинець.

Він моргнул рудуватими віями, відвів погляд.

– Так.. нічого… –  і підхопивши рюкзак, попрямував до дверей школи, куди вже ринувся яскравий, різнобарвний натовп.

Я почекала, поки звільниться  прохід й увійшла до школи однією із останніх.

У вестибюлі панував шум і гамір – нічого не можна було розібрати. Я  прискорила крок і повернула праворуч, туди, де розташовувалися навчальні кабінети.

Кімнати молодших класів розміщувались, здебільшого, на першому поверсі, а старшокласникам дістались третий та половина другого. 

Я одним махом промчалась широкими сходами на третий поверх  і  зіткнулась в проході з нашою класною керівницею. 

– Доброго ранку, Тамара Михайлівна. –  привіталась і хотіла вже прошмигнути повз неї в  рекреацію, але вона спіймала мене за лямку рюкзака.

– Майя… нам треба поговорити… – промовила, якось стурбовано на мене поглядаючи.

Розмови з вчителями не  обіцяли, як правило, нічого доброго.

– Перший урок скоро… – спробувала викрутитись  я.

– Нічого, встигнемо! – вона взяла меня за руку і повела до найближчого порожнього  кабінету, у якому найчастіше проводилися уроки географії.

Прикрила двері.

– Сідай, Майя. 

Але я похитала головою і приняла вичікувальну позу.

– Як бажаєш… Послухай,  тебе не відрахували із школи торік лише тому, що твоя мати  дуже благала не губити твоє майбутнє, – без натяків проговорила Тамара Михайлівна.

– Знаю, –  відповіла я спокійно, але насторожиливо і  почала чомусь  розглядати карту світу, що висіла на стіні за спиною вчительки.

–  Я також хочу, щоб ти закінчила школу.

– Напевно, це було б непогано… – обережно погодилася  я, ретельно обводячи поглядом   порізано узбережжя південної частини Атлантичного океану з боку Латинської Америки.

– Я ось що подумала… У тебе непогані оцінки з гуманітарних наук але точні  – твоя ахіллесова п'ята. Це  можно і потрібно виправити. 

– Репетитор? Не впевнена…

–  Не обов'язково. Принаймі поки що. Ти розумна дівчинка, Майя, але не уважна та розсіяна.

– До чого ви хилите, Тамара  Михайлівна? – безцеремонно перебила я класну керівницю, починаючи здогадуватися, куди вітер дме.

– Хіба можно переривати вчітеля! – вона сплеснула руками. – Я  не все сказала!

Тамара була ще молода,  вразлива і прагнула приділити увагу кожній дрібниці, яка безпосередньо стосувалася шкільного життя. А після того, як минулої зими у неї стався викидень, і вона місяць пролежала в лікарні, то стала ніжною і турботливою. Щоправда, дуже сумною.