– Хочеш, проведу тебе до школи? – прервав мої роздуми Данило. – У мене перша пара тільки о десятій починається…
– Ще чого бракувало! – скривилася я.
Зібралась швидко. Декілька книг у торішній рюкзак, – принципово не захотіла купувати новий, – зошити, ручки, щоденник – теж у торішній, слегка пом’ятій обкладинці. Нести вчительці квіти я не збиралась. Її і без мене квітами завалять.
Одна надія, що перший шкільний день не буде таким уж важким і довгим.
Я з заздрістю подивилась на гірку посеред ліжка, – то під ковдрою продовжував мирно сопати Риж, – и вийшла з дому.
Дощ майже закінчився і деінде, між попелястих купних нагромаджень, прозирало золотаво-блакитне, ясне мерехтіння – рідкісні сполохи надії в безпросвітній сірости буття.
Я повільно пішла вулицею, старанно оминаючи калюжі, щоб не забруднити кросівки і думала лише про те, як через декілька часів піду обратно додому, і жила тільки цією втішною думкою.
За моєю спиною пролунав веселий щебетливий голос, потім повз прошелестіла моя однокласниця Анька, одягнена у витончений світлий плащ, з модною рожевою сумкою і яскравим букетом у руках. Поряд з нею, недбало закинувши на плече рюкзак, йшов Ярик.
Обігнавши мене на кілька колків, Анька раптом зупинилась і обернулась.
– А, Маличева! – сказала вона з єхидною посмішкою, назвавши мене на прізвище. – Зібралась до школи? А я думала, ты вже вулиці метеш в уніформі.
Колись, а саме у третьому класі, ми з Анькою дружили, але потім сталася история, яка розділила нас назавжди. Може, я і була у ній винна, а може просто так невдало склалися обставини.
Одного разу ми, заради пустощі, проникли через паркан на територію об'єкту, що охороняється: дитячого садка, розташованного навпроти нашої школи, відразу за футбольним полем. Там за нами погналася якась тітка, чи то охоронниця, чи то просто нянечка.
Повільну Аньку сцапали, а я втекла, знов сиганувши через паркан, і крізь щілину спостерігала за тим, як тітка, міцно тримаючи її за руку, вичитує та погрожує повідомити батьків. Після, звичайно, тітка Аньку відпустила, і ми порямували додому. Анька весело розповідала мені, як вона злякалася, говорила, що тепер неодмінно займется бігом з перешкодами, а з наступного дня начали відбуватися якісь дива.
Спочатку Анька почала просто уникати мене, потім – розпускати про мене плітки. Я здивовано пішла з’ясовувати, що трапилося, і тоді колишня подруга з ненавистю повідомила, що зневажає мене за боягузтво. Адже я, виходить, кинула її у біді, а за всіма законами дружби повинна була здатися у полон разом з нею.
Ну начхати, і все б нічого, але Анька принялася налаштовувати проти мене і однокласників, і всіх, на кого мала хоч якийсь більш-менш вплив.
Справа ускладнювалась тим, що Анька – відминниця, староста класу, натуральна платинова блондинка с милими голубими очима, завжди була досить популярною у школі. А зріст баскетболіста і витягнуте лице з важкою нижньою щелепою, ніяк не заважали їй матися чи не за першу красуню, дружби з якою багато хто добивався.
Я ніколи не зараховувала себе до вершків нашого шкільного товариства, а після розриву з Анькою зовсім йзолювалася. Спочатку мене ще намагались задирати, але натикнувшись на шалений характер перестали, вважаючи, що це – собі дороже, бо в спробах захиститися я не цуралась нічого – ні скандалів, ни бійок.
Тому й сама Анька дала мені спокій. Мы навчались в одному класі і вдавали, що незнайомі. І ось тепер колишня подруга раптом вирішила мене зачіпити.
– Ні, вулиці не мету і не збираюсь, – відповіла я спокійно.
– Вона ж до університету вступатиме, ти що не знала! – промовив Ярик із самим серйозним виразом обличчя.
Я подивилась на його чітко окреслені,зневажливо вигнуті губи.
– До університету? – Анька зробила великі здивовані очі. – А що, десь відкрився університет для особливо тупих, ой вибачте, обдарованих?
Я недобро посміхнулась і з усього размаху ступила ногою у калюжу, поряд з якою Анька стояла. Брудна вода бризнула на всі боки, заляпавши її світлий модний плащик і колготки.
– Ненормальна! – заволала та.
– А можу й носом у багно сунути, – попередила я вкрадливо.
Анька грізно стиснула кулаки. Я прийняла бойовую стійку і зручніше вхопилась рукою за рюкзакову лямку, щоб у крайньому випадку використати рюкзак як зброю. Те, що Анька більша і вища мене мало турбувало.
– Так, стоп! – уривчато сказав Ярик, стаючи між нами. – Усі розбірки після школи.
І, підхопивши Аньку під лікоть, він потяг її вулицею.
– Треба ж, яка ідіотка… – почула я її відлітаючий голос.
Перш ніж звернути на перехресті, Ярик озирнувся. Я примружилась і з ненавистю подивилась у його темні похмурі очі. Від відмахнув чуб вз чола, обняв Аньку за плече, і вони зникли за рогом будинку.
Гарний початок дня, нічого не скажешь! Я важко зітхнула, з жалем розглядаю заляпані грязюкою кросівки.
А може, ну її у болото, ту школу? Подумаєшь, перший день… Скільки їх ще буде!
#365 в Любовні романи
#84 в Любовне фентезі
#33 в Молодіжна проза
#4 в Підліткова проза
інший світ, перша любов і таємниці, дівчина з магічними здібностями
Відредаговано: 06.06.2023