Частина 4.1

Я ніяк не могла викинути із голови те, що сталося і безперервно про це думала. А ще про Ярика. Зрозуміло –  той випадковий поцілунок нічого не мог змінити в наших відносинах, навпаки, він зробив прірву між нами ще ширше. Хоча, куди вже ширше!  

Але чім яскравіше уявляла, тім безжальніше корила себе за скоєне,  так ніяково, неприємно і соромно мені було. Хотілось отхлестать саму себе по щоках. Не вистачало ще, щоб Ярик уявив, начебто він мені подобається! Да я ненавиджу его так… так… 

Згадалося, як кілька років тому, в особливо розпачливій сутичці, Ярик  вирвав у мене шматок волосся, а я подряпала йому шию та поставила синець під оком. Після того, вступати в рукопашну  нам сурово заборонили. Втім, заради справедливості слід зауважити, що Ярик руку на мене ніколи всерйоз і не піднімав. Ну  потиличник легенький міг дати або відтягати за волосся…

Ото  вляпалась!  Ажде слід було подумати про наслідки, перш ніж, кидатися у такі крайнощі! Але я всього лише хотіла відвадити цього… Данила, будь він неладний! Тільки схоже, фальшивий поцілунок не справив на нього жадного враження. 

Коли я повернулась додому, він, як і раніше, стояв біля хвіртки. Мені навіть здалося – навмисно на мене чекає.

– Все ще розраховую на твою згоду, – сказав Данило  веселим голосом, наче нічого і не трапилося.

– На яку згоду?

– У кіно. А потім, якщо нам буде цікаво вдвох, сходимо ще куди-небудь. У нічний клуб тебе не пустять, але є і другі місця, де можно добре розважитися та потанцювати.

Я  похитала головою.

Він на миг загородив дверний отвір своім могучим тілом, – встиг переодягнутися і тепер замість стильної сорочки на нему красувалася не меньш модна футболка. А ще шорти до колін і тапочки на ногах. Зовсім по-домашньому. Швидко ж він обжився у  моєму флігелі!

– Ти мені дуже подобаєшся, – сказав Данило, – У тобі є щось таке… 

– Особливе, так? – я скривился – Придумай щось оригінальніше, тоді погоджуся!

– Ловлю на слові!

А потім я сиділа біля вікна у своїй кімнаті и думала   про Ярика. 

Риж тихенько муркотів, лежачи на моїх колінах. Тепло його котячого тіла зігрівало мені душу. Ось уж справді: не тільки ми відповідаємо за тих, кого приручили, але і вони за нас!

По той бік вікна струменіла тиха серпнева ніч. Відразу дві яскраві зірочки  зірвались вниз з темно-синьої  безодні, але я байдуже простежила за їх польотом и не стала загадувати ніяких бажань. Навіщо? Мої бажання все одно не виконуються! Ярик не переведеться  в іншу школу, не переїде в інше місто, а я не перенесусь у далекий, чудовий світ, про який мрію, де завжди тепло і затишно, де мене люблять і розуміють…

Я відмахнула від обличчя настирного комара. І що далі? До цього я стикалась з Яриком  лише на вулиці, мы обмінювалися  колкостями, часом грубощами і розбігались по домівках. Іноді по декілька днів не бачились. А теперь я буду вимушена зріти його пику майже постійно. Напевно, він навмисне перейшов у мій клас, виключно   ради того, чтоб розлютити мене. Чому йому не сиділось у приватній школі з математичном ухилом, де він вчився усей цей час? Чи може, він раптово подурнів і його виключили? У мене і так непрості стосунки з  однокласниками – я  їм не до двору, а  Ярик своїм безумовним авторитетом зовсім викине мене на задвірки шкільного життя.  Ну нічого, подивимося ще, хто вийде переможцем!  Я мстиво посміхнулась і мимоволі стиснула кулаки.  

Риж здригнувся, підняв  голову, уважно втупився прямо мені у вічі, потім стурбовано нявкнув. 

Найрозумніший кіт, єдиний вірний і відданий друг, –  завжди безпомилково вгадує мій настрій.

– Шкода,  що не розумію твоєї мови, – зітхнула я, чухаючи  кота за вухом. – От, якби ще і з тваринами, як з рослинами…

Риж смикнув хвостом, зістрибнув з моїх колін на підлогу і почав ретельно вилизувати свій м’який, золотистий живіт.

Риж зовсім, як  я. Цінує добре ставлення, але не любить коли його занадто багато. 

Мені захотілось пити. У будинку панувала тиша, і   я сподівалась, що всі вже сплять, та коли прослизнула темним корідором до кухні, помітила смужку світла  з причинених дверей, а потім почула і голоси. Розмовляли мати і колишня директорка. 

Зізнаюсь, я не бачила нічого зазорного у тому, щоб  підслухати чужу розмову, тем більш, якщо  була підозра, що вона може торкатися мене безпосередньо.

Я на носочках підкралась до дверей і не помилилась. Дві тітки мали намір вирішити за мене мою долю.

– Ах, Світочко, – жалілася мати, – ти не уявляєш,  як вона мене вимотує.  Грубить, скандалить… Вся в батька, щоб йому… – мати присовокупила нецензурно.

– Так і не з’являвся? – осведомилася  Світочка, яка відкликалася і на більш офиційне ім'я: Світлана Олександрівна.

 – Ні.  Його шукали, але не змогли знайти… Виявилось, що всі його розповіді були брехливими, ім’я та прізвище – підробними… А я ж з ним майже півроку зустрічалася! –  в голосі матері задзвеніла знайома мені розпачлива лють – як завжди, коли вона згадувала про мого батька.