3.2

В двері поскреб  Риж. Впустила. Він замяукав, віддано дивлячись мені у вічі мудрим котячим поглядом. Я замяукала у відповідь, копіюючи його тембр. Риж  чхнув  і заскочив на ліжко. Голосно мурчучи, він з задоволенням пом’яв лапами покривало, потім ліг, згорнувшись у клубок, підпер спиною подушку і заплющив очі.

Падали сутінки. Я накинула легку  курточку  від комарів і, побажавши Рижу ковбасних снів, вийшла надвір.    

Во флігелі горіло світло, силует матері маячив на тлі золотистого вікна. Було  боляче і неприємно дивитися, як інші  заволодівають тим, що могло би стати моїм притулком.  Я  озлоблено  штовхнула хвіртку і потрапила у мир, розташований по той бік цегляного паркану.

Назустріч  розпахнулася пуста вулиця –  дивна дивина для такого  теплого та  чарівного серпневого вечора, коли місцеве населення, зазвичай,  вивалюється назовні зі своїх будинків, щоб посидіти на лавках, попліткувати біля паркану або поблукати лісовими стежками, насолоджуючися  теплим, посвіжилим повітрям.

Я прислухалась. Шкода, що час жаб’ячих пісень минув! Які душевні рулади виводять вони, заманюючи свою пару, прямо тремтіння бере!

Улітку я навмисно бігала до затоки слухати жаб. Їх там більше, ніж у іншому місці на річці. До того ж, жаб’яче квакання до краю бісить і дратує матір, а все, що їй неприємно  – для мене надзвичайно привабливо!

Задерши голову, я подивилась на небо з розсипом мерехтливих, великих та дрібних зірок.  Праворуч, за деревами, блищала  туманна  смуга Молочного шляху.

Вид нічного неба був настільки прекрасний і урочистий, що мені захотілось заридати від щастя і смутку одночасно. Ну чому люди такі слабкі та безпорядні перед безмежжям і величчю всесвіту!

А он та тьмяна зірочка, хто вона така? Суміш газу та розпеченої плазми або незвіданій чудовий світ, заборонений і недоступний для людей? Чи сможу я колись побувати там, де   проходить межа світобудови? Нехай не тепер, но у якомусь іншому житті!

Я була абсолютно впевнена, що  реинкарнация існує, що уривки історій, які насправді зі мною не відбувались, але які  я пам'ятаю у найменших подробицях  – не просто буйство фантазії, вони  насправді  родом із тих життів. Минулих. Або майбутніх. Можливо, десь і  час тече інакше, і Земля обертається у інший бік…

Всі ці питання хвилювали мою уяву набагато  більше, ніж нездані шкільні іспити  або захаращена кімната.

Я запитувала    дерева. Але вони, які сиділи коріннями глибоко в землі, не могли мені відповісти, що знаходиться по той бік неба та зірок.

Рев мотоцикла прервав мої феєричні роздуми.  Він прозвучав зовсім близько і, віддаляючись, затих вдалені. Десь загавкала  собака. Я здригнулася, відірвала погляд від безмежної, небесної висоти  і, як несподівано  опритимнівша від сну, злегка здивовано обернулась на усі боки.

Нерухомий силует стирчав  за кiлька крокiв вiд мене. Ще б пак, я його не впізнала! Ярик, будь він неладний! Підкрався безшумно, доки  я стояла у эйфорії, задравши голову до неба и відкривши рота від щастя. Напевно, задумав якусь гидоту.

“ Чого витріщився? “ – вже збиралась крикнути  я, але тут  бічним зором угледіла, як відкрилась  наша хвіртка, і із нутрощів двору висунувся Данило.

Шалена ідея майнула у свідомості миттєво, наче блискавка.. Звичайно, я дуже ризикую, але воно того варте!  Правда, серце заколотилося  наче божевільне, і долоні спітніли, та мене вже було не втримати.

Я швидко наблизилась до Ярика, обвила руками його шию і, потягнувшись на носочках,  притулилась губами до його губ. Він жував якусь жуйку, і  його дихання пахло лимонною м’ятою.

Ярик, здається, так отетерів від мого вчинку, що навіть відштовхнути одразу не наважився.

– Будь ласка! Будь ласка! – зашепотіла йому у губи драматичним пошепком. – Вони хочуть мене видати заміж! За того… біля хвіртки… Мы вороги,  але ж ти  можешь…

– Можу, –  тихо відповів він, обхопив сильними руками мої плечі і так  міцно поцілував, що я мало не задихнулася.

Перший поцілунок. Декілька хвилин тому  я і гадки не мала, що це трапиться   саме з Яриком. Раніше я  взагалі не зустричалася з хлопцями, а усі спроби флирту жорстко припиняла, тому у бажаючих швидко пропадав настрій загравати зі мною. Багато хто приховував образу, дехто  – злість. Я часто шкодувала, що отримала таку яскраву зовнішність. З моїм норовом  значно простіше бути непомітною та безликою.

– Ходімо! – Ярик взяв  мене за руку і повів у темряву. 

Я пішла  за ним  покірно. Він зупинився у глибокій пітьмі дерев і сказав:

–  Це вперше і востаннє! Зрозуміла? 

Голос його був строгим та холодним.

– А то як же! Ми вороги! Нічого не змінилося, – відповіла я і вирвала долоню, яку він все ще тримав у своїй руці.

– Нічого не змінилось! –  підтвердив Ярик, не дивлячись на мене.

–  До того ж, цей поцілунок мені не сподобався! Тьху! –   додала я насмішливо.

– Тоді краще тримайся від мене подалі! – відрізав Ярик, виплюнув у кущі жуйку і, повернувшись до мене спиной, пішов не в напрямку будинків, а через ліс до річки.

Я й сама збиралася посидіти перед сном на березі, послухати плескіт хвиль, але тепер   про це нічого було і думати!!