Частина 3.1

Мою брехню, звісно, одразу викрили. 

– Немає у неї нікого! – сказала мати.

– Є! – жваво заперечила я.

– Не бреши, я б знала!

Я  зневажливо зсунула  плечима.

Звісно, даремно я споминула ім’я Ярика, можно було  й інше вигадати. Але як вийшло – так вийшло. Головне, щоб цей майбутній великий хірург зрозумів: не хочу я з ним зустрічатися ні під яким соусом –  ні під  гострим, ні під солодким.

А найболючишим виявилось те, що ця парочка, яка ситно повечеряла, планувала залишитися у нас на всю ніч, а потім ще на якийсь час, доки не вирішаться їх власні проблеми з житлом. 

Приїхали вони вчора ввечері, розташувалися, як годиться, у готелі, але готель коштує  дорого,   довго  у ньому не наживешся.

А у нас великий будинок –  спадок, який дістався вітчиму від батьків. Крім п’яти кімнат, є окремий, цілком упорядкований флігель. У ньому:  кухня, ванна та всі, необхідні для комфортного існування меблі. Не так давно я і сама збиралася влаштуватися у цьому флігелі, щоб  володіти власною, суверенною територією,  і навіть речі свої  туди перенесла, тільки  мати не дозволила. 

Відстоюючи своє право на незалежність, я  влаштувала сварку. Ми лаялись так, що в будинку вікна дзвеніли. Мати кричала, що коли мені виповниться вісімнадцять, вона з задоволенням випре мене у  вільне життя, але, поки я живу тут,  то зобов'язана підкорятися встановленим правилам. Мати  заламувала руки і дорікала Богу, що він нагородив її такую недолугою, невдячною  та злісною дочкою.  

Після цього ми тиждень не  розмовляли і навіть не дивились одна на одну.

А тепер  флігель дістається чужинцю. Туди тимчасово  поселять майбутнього хірурга із зализаним набік чубчиком, а його матуся: огрядна, вертлява тітка, що хизується  підтяжкою обличчя  і накладними пасмами у пореділому волоссі, тимчасово займе  гостьову  спальню.

Багато років ця тітка працювала шкільним директором,  тому дивилась на всіх  с підозрою, і  за той недовгий час, який провела вона у моєї кімнаті, встигла дістати і мене своїми  повчальними зауваженнями..  Я прикусила  язика, але стрималась, не нагрубила. 

Мати полегшено зітхнула і  спішно увела  колишню директорку з моєї,  усіянної котячою вовною, кімнати.

Вітчима такі зміни також не надихали,  але заперечувати матері він не звик, – любив її, та і характер мав тихий, поступливий.  Іноді я навіть жалкувала, що  Серж такий підкаблучник, і що мати крутить їм, как сама забажає.

– Не будинок, а бардак! – сказала я Женьці, коли мати повела  гостей оглядати флігель, у якому нещодавно зробили  ремонт.

– А мені подобається! Люблю веселощі! – вигукнула Женька і піднявши руки, затанцювала, закружляла  по кімнаті.

– А мене це дратає! Терпіти не можу шум и гам!

– Тобі у лісі треба жити, с деревами! –  реготнула Женька і заспівала, наслідуючи голос якоїсь популярної співачки: “А я така щаслива, бо закохана-а-а!”

– Було б чудово… у лісі… – пробурчала я.

У кого сестричка закохана, питати не треба. Була у неї така особливість: вона могла закохатися двічі за один день: то в актора нового фильму, то в звичайного хлопця, який проходив повз неї.

Звісно щодо дерев,  то вона не навмисне  ляпнула – про мою здатність не знала. Я дуже сподівалася, що і мати забуде  нарешті про ті давні дитячі фантазии. Правду кажучи, мене і саму часом долали цілком обгрунтовані сумніви: є дар чи ні? Мої розмови з деревами – факт, але хто візьметься стверджувати, що це не вибрики моєї істеричної вдачі? Мати розповідала   всім, кому не ліньки було слухати, як важко їй знайти спільну мову з такою неврівноваженою та безсердечною дочкою. 

Подорослішавши, я  почала шукати пояснення тому, що зі мною відбувається. Якщо не брати до уваги надприродний фактор, то відповіді невтішні. З'ясувалося, що багато психічних хвороб підкрадаються непомітно, можуть розвинутися в дитинстві, а загостритися вже у підлітковому віці.  Тоді виходить, розмова відбувається  лише у мене в голові, а неправильно працюючий мозок, у якому генеруються таємничі та незрозумілі мені процеси аналізу, спотворює отриману інформацію та влаштовує мені пастки… 

“Шизофрения надо полагать”, – як писав класик. І найкращій вихід – то, звісно, підлітковий психолог. Але я вже консультувалася з таким, хай і не з власної волі.  Я тоді  нічого не вдавала, не прикидувалася, на запитання відповідала, як  воно є насправді…

Мати ж  була абсолютно переконана у тому, що її хитра  і злобна  дочка зуміла обдурити навіть  психолога.

Навряд чи вона мене ненавидить.  Скоріше  – терпить. Хоча не  знаю, як би ми жили, не зустрінь вона  Сержа через півтора року  після мого народження. У матері характер владний, діяльний, а улюблена забава – підминати всіх під  себе. И робилось зле при думці, що я успадкувала ось цю її, ненависну мені рису.

Я без інтересу потикала пальцем у экран і відклала телефон у бік. Прислухалась. У кухні шуміла вода і дзвеніли тарілки – це Женьку долучили до миття посуду, тому що я відмовилась навідріз і навіть вечеряти із-за того не стала. Самі їли свое оливье – нехай самі і миють! Заодно і директорка оцінить, який скарб намагається вона просватати за свого красеня-студента!