2.2

– Дуже  страшно! – злісно зареготавши, крикнула я у зачинені двері і безсило сіла на підлогу.

Сміх сміхом, а рік тому вона все-таки спробувала упекти мене до  психдиспансеру. Поскаржилась лікарям на мій, нібито підлітковий  невроз, яскраво розписала їм, як я тероризую всіх у домі. 

На  щастя, лікар попався розумний. Проговоривши зі мною понад три години,  він зателефонував матері і повідомив, що виписує мене додому, бо не знайшов жодних психічних відхилень.  Напроти,  тести показали живий ум, природну  кмітливість, а нестандартне мислення та інший погляд на світ  – не завжди потребують стаціонарного лікування.

Мати була впевнена, – у меня родова  травма. Я народилась синя,  придушена  пуповиною  і вижила дивом. Вірно, мати досі шкодує про те, що я вижила. Іноді вона навіть дивилася на мене з якоюсь прихованою неприязнью.

Раніше, впевнена  у тому, що дитяча пам'ять коротка, вона дорікала мені за надзвичайну зовнішню схожість з біологічним батьком. З ненавистю говорила вона  про це разюче поєднання чорного волосся та яскраво-блакитних очей.

– У, папашкина копія… – цедила вона крізь зуби,  коли я вередувала, потім досить чутливо смикала меня за пасма.

А я усе запам'ятала. Не знаю чому, але запам’ятала.

Чи хотілось мені побачити рідного батька? 

Із рідкісних гнівних виплесків матері, я знала лише те, що він  – зовсім закінчений негідник, але гадки не мала, що між ними  тоді насправді сталося і чому він від неї пішов.   

Минуле досі тримало мати чіпкими пальцями і не відпускало. Я ніяк не могла докопатися  причини. Адже вона не залишилася самотньою, не билась в конвульсіях, щоб виростити і виховати мене!   Ні, вона вийшла заміж, отримала затишний будинок та чоловіка, який її любить… Так чому б не бути щасливою і не дати жити усім навколо!  

У двері постукали: міцно, наполегливо.

– Заходь! –  відповіла я машинально, вирішив, що це вітчим заявився на прохання матері і зараз усіма правдами і неправдами буде переконувати мене вийти до гостей.  

Але у  кімнату зайшов не вітчим. Примітно, що я відразу впізнала його, хоч на фотографії, які підсовувала мені мати, майже не дивилась.

Високий, спортивний, м’язи геть прямо з-під сорочки випирають. Стильної такої сорочки у чорно-сіру клітку. Русяве волосся картинно укладено на бік, по моді, риси обличчя різкі, але цікаві, дуже привабливі, чого приховувати! Цілком очевидно – студент-першокурсник над своїм іміджем працює старанно, до того ж, схоже,  що збирати дівочі “ахи” і “охи” він  теж  добре вміє!

– Може, поговоримо? – запитав  Данило, опускаючись на килим поряд зі мною.

І охота йому фірмові джинси бруднити? У кімнаті вже тиждень, як ніхто не прибирався.

– Про що? – я уважно подивилась у його очі: блідо-сірі,  з чорними цятками, якраз під колір сорочки.

– Не стану  стверджувати, начебто закохався у тебе, розглядаючи фотографії,  які регулярно надсилала  нам твоя мати, але і приховувати, що ти мені, безперечно, дуже сподобалася, також не стану.

Яка гладка     причесана мова! Занадто  правильна. Нудна, аж  вилиці зводить.

– Це вони тебе підіслали? – спитала я, кивнувши  в  бік дверей.

– Ні. Вони захоплені розмовою. Я сам… Євгенія показала мені, де твоя кімната.

Оце таке… Євгенія! Чесно кажучи,  я навіть не одразу зрозуміла, що йдеться про Женьку. 

– Моя  мати сподівається, що ми подружимося, – сказала я.

– Моя теж. 

– Дивно. Невже вона не знає, що  я у психлікарні лежала?  

– Лише один день и то  – через непорозуміння, –  посміхнувся Данило, –  мені відома ця істория.

– Учениця я посередня, вступати до колледжу  не збираюсь. Посередність, зрозуміло? Ніякого  престижу для тебе!

– Но ты можешь змінитися, якщо побажаєш. А я можу з тобою позайматися, підтягнути з тих предметів, які спричиняють складнощі.

– А висловлюватись простіше не пробував? Від твоєї  правильної мови – хоч головою в стіну бийся! – сказала я, навмисно розкуто і грубо.

– Важкий випадок, – парирував Данило. – Але мене приваблюють загадки та таємниці. А ти – таємниця для мене, – додав він, значно знизивши  голос.

– Поет, чи що? – зневажливо пирхнула  я – і знову навмисно, щоб його зачепити. Насправді ж я и сама балувалася написанням, причому не тільки віршів.

– А якщо і так? –  відповів він запитанням на запитання. 

–  Слухай, ти дійсно хочеш зі мною зустрічатися? – я одним стрибком піднялася з підлоги, – Ти весь такий… – зробила невизначений рух рукою. –  лощений… із зачіскою, у модній сорочці… Невже без дівчини?

– Дівчина є, точніше була,  – Данило  теж піднявся. – Залишилась у іншому місті. Але я збираюсь з нею розпрощатися… по телефону… Може у кіно сходимо? Вдвох…

– Знаешь, у а мене є друг… хлопець, – несподівано випалила я.

– Ось як!  А мені про це не повідомили!

– Тому що ми зовсім недавно почали зустрічатися… Він тут, неподалік живе. Боюсь, ему не сподобається, якщо я почну вештатися без нього усіляким там кінам… – сказала я, свідомо перекручуваючи слова.