Частина 2.1

– Май! Ну куди ти поділася! Там гості вже приїхали. Раніше    приїхали, не витримали! –  докірливо  прокричала за моєю спиною Женька.

Майя! Я терпіти  не могла власне ім’я, але його значення: обман, ілюзія – найкраще підходило до того дійству, що називалось моє життя. 

Я приречено зітхнула. Звичайно, мати не дозволить мені ухилятися. Бо гості – то її  задушевна  подруга, яка багато років тому через вигідне заміжжя  переїхала у інше місто, а тепер  ось повернулася, – розлучилася з чоловіком. А на додачу ще і її синок – студент-першокурсник медичного університету із гучним ім’ям: Данило. 

Про нього мати мені всі вуха продзижчала: він і розумний, і симпатичний, і манерам навчений,  і взагалі –  майбутнє світило  світової хірургії, тому було б просто  чудово, якби я з ним порозумілася. Ну там… у кіно за ручку  походила, або  лебедів  погодувала у парку, а далі, як вже станеться…  Він, мовляв, мою фотографію бачив і ледь голову не загубив від захвату! Мені  його портрети, мать, звісно, також тицяла.

А ось  Женьці цей Данило  сподобався. Але мати   сказала, що сестрі рано думати про хлопчиків! А мені, виходить, не рано, у шістнадцять-то років?

У нас із Женькою різні батьки. Мій сгинув безвісти  ще до мого народження, а її – став моїм вітчимом. 

Женька молодша  на два роки, вона умниця-розумниця, паїнька, відмінниця, відрада та   гордість сім'ї. Я ж  –  її повна протилежність. И не скажешь, мов, без батька дівчинка росла! Вітчим завжди ставився до мене прекрасно и не робив різниці між рідною дитиною і не рідною.

Між  мною та Женькою, чесно кажучи, ніколи не було якоїсь  особливої сестринської любові, але завжди існували взаємна повага і вміння уживатися в одному будинку, незважаючи на різність характерів.

Женька намагалася догодити всім, я – никому. Я не розуміла її альтруїзму, а вона дорікала мені за  егоїзм  та надмірне себелюбство.

–  Там Ярик, – сказала  Женька, махнувши рукою у напрямку  посадки.

–  Кретін повний! – пробурмотіла я и рушила вздовж берега   у бік, протилежний   дому.

– Гей, а гості! – Женька смикнула мене за руку.

– Не хочу!

– Май, перестань! Як маленька, чесне слово!  Мати потім цілий тиждень нерви мотатиме… Ну що тобі коштує… А хлопець нічого, між іншим… Навіть красивіше, ніж на фото. Такий високий, спортсмен… посміхается весь час…

– Да ну його у болото! 

– Це дійсно – твоя доля! Ви чудово виглядатимете разом! – засміялась Женька. 

– Ще чого не вистачало!

– Можливо і  ні, – погодилась вона. –  Але кілька разів сходити у кіно або на танці… дівчата вдавляться від заздрощів!

– Не люблю танцювати, ти ж  знаешь! 

– Хоча б для того, щоб дівчата вдавилися…  Хлопчина дійсно такий… наче із голлівудського  блокбастера.

– А  Серж  приїхав? – спитала я.

Серж, Сергій – це вітчим. Я  хоч і поважала його за те,  що він частенько, особливо у дитинстві, приховував мої витівки від матері, але батьком називати так і не навчилася. 

– Ні, ще на работі! Обіцяв раніше повернутися… Мати  вже  всіх дістала з цими гостями…  Все, досить вередувати! – рішуче заявила Женька. – Ходімо! Я не хочу віддуватися за двох…

Справедливо!  До того ж, ніхто не змусить мене  разважати    балаган, що понаїхав, проти воли. Будь-якої миті встану і піду! 

Ми обігнули густі  кущі ліщини і побачили Ярика. Знявши взуття і закотивши по коліно штани, він блукав по заростях очерету, шукаючи щось у товстих зелених стеблах.

– Жаб ловиш? – дзвінко та  весело вигукнула Женька. 

Сестрі  Ярик подобався. У неї  аж  дихання завмирало,  коли вона на нього дивилася. Але Ярик ставився до неї поблажливо, тому що вважав її дрібною.

Ярик підняв голову. На його щоці горів  слід від березової гілки. Здорово вдарила, хльостко! І начхати, що він там собі надумав. 

Я чмихнула зневажливо і прискорила крок. 

Мати зустріла нас у нас в прихожій, з люттю схопила мене за лікоть, потягла коридором, зашипіла у вухо:

– Що за вигляд! Розчешися, переодягнись негайно! –  і заштовхнула у кімнату.

Мати, звісно,  ще та заноза, але зазвичай поводиться більш осудно… Приступ її необгрунтованої агресії викликав гнів у відповідь:

– І не подумаю! Зараз размалюю обличчя як у індіанця та вставлю кільце у ніс! 

– За що мені це все? – мати трагічно заломила руки.

– Це ж не мої гості! Сама їх розважай! А цьому молодику  передай, щоб і не думав до мене потикатися! – я не хотіла підвищувати  голос, але вигляд матери, що кається, остаточно вивів мене з рівноваги.

– Істеричка! Я тебе до лікарні покладу! – мати ураганом винеслась з кімнати.