1.2

Прийнявши байдужий вигляд, я пройшла повз нього и зупинилась подалі, під своєю улюбленою березою, куди не діставали промені серпневого, все ще по-літньому спекотного сонця.

Як же добре! На іншому березі палили багаття; я з насолодою вдихнула гіркуватий, димний аромат і зиркнула на Ярика.

Сподіваюсь, у нього вистачить розуму не діставати мене сьогодні!

Як би не так! Почекавши кiлька хвилин, мій вічний ворог  хитро посміхнувся і перевальцем, вкрадливою ходою попрямував до мене.

– Хочешь класну новину? – запитав він, продовжуючи гидко  так, майже  зловісно посміхатися. Від нього  пахло мулом та  прісною водою.

Я байдуже смикнула плечима.

– Тобі сподобається! – чи не заспівав він, – Цей останній рік я буду вчитися у твоїй школі! Мало того, у твоєму класі! Прикольно, правда? Так що готуйся… за тиждень…

– Чого? – повернувшись, зневажливо запитала я.

Ярик старший за мене на рік, але так трапилось, що до школи він пішов  не в сім років,  а  у вісім,  начебто через якусь хворобу.

Раніше я без соромі відпускала жарти з цього приводу, але потім перестала – переросла, а знущання з інших, навіть з ворогів не дуже гріло мою душу.

Ярик продовжував широко посміхатися, барабанячи пальцями по березовому стовбуру.

Дуже неприємно було дивитися на його загоріле обличчя з рідким размитим ластовинням, на темне пасмо волосся, падаюче на очі,  на худу шию, що стирчала  з коміра білої, подекуди в плямах від трави футболки. На футбольці чернів абсолютно безглуздий напис: “Boss”.  

– Зможешь у мене списувати! Ти же тупа! Тебя не виперли зі школи лише тому, що твоя мамця всіх вчителів з подарунками оббігала.

– Йди звідси! –  буркнула я.

– А то що? – Ярик  погасив усмішку, розпрямив плечі і відмахнув від  обличчя темного чуба. Його   світло-карі, с зеленими відблисками очі дивились весело, с викликом. 

Раніше ми могли вчипитися один в одного так, що хоч водою розливай, але потім бійки припинилися – батько Ярика провів з сином досить строгу роз’яснювальну  роботу, твердо навіявши йому, що дівчаток кривдити не можна. 

– Начаклую тобі роги та свиняче рило, ось що!

– Ой, тримайте мене, бабка-відьма тут знайшлася!

Він схватився за живіт, зігнувся, вдаючи вид, що покочується зі сміху.

Я  посміхнулась і  легенько погладила долонею  теплий стовбур берези. Як тільки Ярик, переставши імітувати напад шаленого реготу, розігнувся і відкрив рота, щоб видати якийся черговий образливий жарт, береза зашуміла, закачала кроною та хлістко вдарила його по обличчю пружними гілками.

– Гей! – крикнув він, хапаючись  руками  за очі. – З глузду з’їхала!

– Іди  по-доброму! – крикнула я і з силою штовхнула його в плече. Не кривдити хлопчиків мене ніхто не вчив. 

“Може, додати?” – зашелестіло біля мого вуха березове листя.

Я  похитала   головою.

Ярик  потер червоні очі, що сльозилися після удару,  потім показав мені кулак.

– Ще побачимось! – пригрозив  він і пішов   уздовж берега у  напрямку ліщини.

Я з вдячністю поцілувала  шорстку  кору  і,   спустившись до річки,  стала на кромці води. Прозоро-зелені хвилі тихенько накочували на пісок, облизуючи носки моїх кросівок…

Дерева, трави  та квіти   розмовляли зі мною з раннього дитинства. Тоді мені вважалось, що  так і повинно бути, что кожна людина чує голос  рослин, що нічого дивовижного у цьому немає.

Але коли я  з захопленням  розповіла про це матері, та насупилася і    суворо наказала не вигадувати небилиць. Я вирішила, що вона навмисно так робить, хоче  перевірити, чи дійсно я чую голоса дерев, тому почала з захватом, в подробицях переказувати їй,  про що шелестить верба, полощучи  свої тонкі гнучкі  гілки в напоєних сонцем, прибережних хвилях.

Ми сиділи на берегу, подалі від інших  людей. Мати сушила  рукою та гребінцем своє коротке завите волосся. 

– Все це тобі верба розповіла? –  спитала вона стурбовано і навіть гребінець відклала.  

– Так! –  весело вигукнула  я. –  А ось белезки також шепочуть одна одній… – мені только-тільки  виповнилося чотири роки, і я ще погано вимовляла літеру “р”.

– Іди-но  сюди! – мати потягла мене  за руку до себе і почала стурбовано обмацувати  мої  чоло і маківку. – Так і є,  голову сонцем напекло… Ну все, бігом додому!

Але я не здалася і через декілька днів, під час прогулянки парком,  знову узялась  барвисто розписувати матері те, як сваряться   між собою молода тополя та  старий каштан, бо  не можуть поділити сонячне світло. 

– Ой, як весело! –  казала я та заливисто сміялась при цьому. – Вони ж на одному місці стоять, ніяк на длуге не пелейдуть! А сваляться!

Мати промовчала, тільки подивилась на мене якось дивно, а наступного ранку  повезла до знайомого лікаря – дитячого психіатра.

–  Щось  не так з моєю дочкою! У неї дурні фантазії. Я дуже занепокоєна… –  скаржилася вона.