Частина 1.1

Я навмисно втекла з дому.  

Мати чекала гостей, тому звичний мир кухні змінився: під стелею клубився сірий зловісний  дим, борошняний попіл стелився по підлозі,  а на плиті грізно вирувала розпечена лава домашньої фанти. 

Товстий кіт на ім’я Риж блищав зеленими очима із темного закутка між холодильником та  шафою, наче звір апокаліпсису…

Що до мене,  прийом гостей –  це дійство ще гірше, ніж генеральне прибирання, там хоча б  знаешь – виконала частину  дорученої тобі справи и все: моє життя – то вільний вітер!  А   урочистий прийом подібної свободи  не передбачав. 

І добре, якщо б  гостей очікувалось хоча б с десяток, так ні, всього двоє. Та через ціх двох  і  звершалось ось  таке локальне світлозупинення…

Мати вимагала, щоб я, як дочка старша, робила все  одночасно: застилала нові, сіяючи белизною скатертини, розпаковувала святковий сервіз, що роками припадав пилом у шафі, різала яйця для салату, дула на  полум'яне   варево в кастрюлі  і розтинала  банки зі  шпротами. 

Сама ж вона велично переміщалася з кімнати в кімнату, подібна до всемогутньої богині, уважно вишукуючи те, що пройшло повз її вказівного перста.

Молодша зведена сестричка Женька старанно вимішувала в глибокій скляній мисці крем для фірмових материнських тістечок, елозила пальцем по стінках, збираючи в'язкі м'які краплі і із задоволенням потім палець облизувала, засовуючи його в рот мало не цілком, і при цьому змовницькі мені підморгувала.

Коли від запаху варених яєць, шпротів та згущеного молока мене почало каламутити я, незважаючи на окрики матері, сунула ноги в розтоптані кросівки і вискочила за двері, покинувши тремтячий, наче перед кінцем світу мир. 

Хитрий Риж, просквозивши у мене під ногами, першим шмигнув у той бажаний, ведучий  до свободи отвір.

Зовні було тепло, сонячно, а головне – спокійно. Будинок наш розташовувався в самому кінці вулиці, а далі, за добротним цегляним парканом, починалася справжня краса: первозданне буйство природи, майже не порушене рукою людини: річка, по берегах якої розкинувся справжній ліс, густий і тінистий, з невеликими логами та дрібними болотцями. 

Рай для любителів дикого відпочинку! Незабутній світ по сусідству!

– Ну що? – спитала я, сідаючи   навпочіпки поряд із котом та  чухаючи его рижі густі бакенбарди. – І тобі це  все не до душі, так?

Риж – мій талісман. Два роки тому я знайшла  его у коробці, покинутій в кущах біля  річки. Із п’яти   вже не дихаючих істот, він один був живий. 

Право залишити  кошеня в домі  я також відстояла з боєм. Але  на  щастя – і Женька, і   отчим мене у цьому підтримали..

– Їду на берег! – я  піднялась. –  Ти зі мною?

Риж ліниво потягнувся, поставивши трубою  сильний, розкішний хвіст и вальяжною ходою попрямував у бік саду.

“Нікуди не дітись від самотності!” – зітхнула я, задумливо дивлячись услід коту. 

Спілкування із природою на мене завжди діяло позитивно. Коли ставало зовсім погано, коли дошкуляла глуха туга, я  вирушала гуляти до річки.

Ліс  був  настільки дремучим, що навіть у самий розпал пляжного сезону, коли над річкою тремтів  гомін голосів та  лунав радісний дитячий вереск, у лісових хащах знаходилось немало заповідних, тихих куточків, заповнених лише пташиним посвистом та  безтурботним плескітом хвиль.

Але цього разу мені не пощастило. Біля річки я майже одразу натрапила на Ярика – найлютішого мого ворога с самого дитинства.

Ярик жив неподалік, на сусідній вулиці, а наші матері дружили. Ну як дружили:  пару разів на тиждень   обмінювалися останніми  вуличними плітками та  рецептами тортів. 

Звідки взялася та ворожнеча, я вже і не пам'ятаю! Здається, це почалося у пісочниці: чи то він першим відібрав у мене відерце, чи то я стукнула його лопаткою по голові. З того часу і понеслось. Нам сурово заборонялось вступати в відкрите протистояння, але холодна війна не затихала ні на день, і ніхто з нас не упускав можливості вколоти або підчепити іншого.

Сунувши руки в кішені штанів, Ярик стояв на березі з виглядом господаря, оглядаючего свої володіння. Десь так воно і було. Ярик користувався чималим авторитетом не лише на нашій вулиці, але і на сусідніх, тому що мав власний мотоцикл, високий зріст, міцні кулаки та здатність розрулювати найгарячіші суперечки між однолітками виключно мирними пермовинами. А ще він, як і я,  був  любителем бесцільно и задумливо  хитатися берегом.

Ярик вдав, що не помітив мене, але я-то зрозуміла, що помітив і прикро зморщилась – цей тип міг  безнадійно зіпсувати мою, таку бажану самотність.