Глава 3

ГЛАВА 3

Данейл

–  Данейле, біда! – випалив захеканий Мирін – мій найближчий друг і права рука, що допомагав мені підтримувати порядок у поселенні під час відсутності батька.

Тільки коли вождь довірив мені таку відповідальність, я почав усвідомлювати, скільки всього йому доводилося тягнути на своїх плечах. Відновлювати поселення після нещодавньої пожежі. Піклуватися про розподіл їжі. Очолювати мисливців. Розбирати суперечки, що виникали серед одноплемінників. Домовлятися про обмін товарами з торговцями дружніх до нас племен.

У мене просто голова йшла обертом! Якби не Мирін та інші мої товариші, точно зганьбився б. У перші три дні після того, як батько відбув на велику нараду вовчих племен, взагалі не знав, за що хапатися перед усім.

Але поступово втягнувся. І ось тільки почало здаватися, що життя налагоджується, як знову щось сталося.

Відклавши дошку, яку обстругував для нового частоколу, з запитанням поглянув на рудого хлопця. Зазвичай безжурний веселун здавався незвично серйозним і стривоженим.

–  Що сталося? – я теж мимоволі занепокоївся.

– Та тут наші вовченята таке втнули! – у серцях сплюнув Мирін. – Вирішили у воїнів погратися! Випробування влаштували. Хто підбереться якомога ближче до людських поселень і не злякається.

Усередині все заклякло. Вже передчуваючи найгірше, змусив себе зібратися і здаватися впевненим. Інші, хто працював поруч, теж прислухалися до розмови. І я розумів, як багато залежить від того, як себе зараз поведу. Все ж таки саме мене призначили головним.

– Розказуй далі, – попросив, відводячи Миріна убік.

Краще сам спочатку дізнаюся, що сталося. Потім вирішу, як усе подати решті.

–  Хлопчаки бачили, як він потрапив у пастку і як люди на нього накинули сітку. А потім потягли до свого поселення. Вони не наважилися йти за ними далі й побігли сюди.

– Чому одразу до мене не прийшли? – все сильніше хмурився я.

–  Побоялися, –  зітхнув Мирін. – Сказали, що ти їм голови відірвеш!

– Так і зроблю! – похмуро пообіцяв я. – Але пізніше. Зараз є важливіші речі. Треба послати когось до людей та повернути нашого. Як його хоч звуть?

– Момчил, – обізвався рудий.

Я згадав цього невгамовного шибайголову, який усім прагнув довести, що вже достатньо дорослий, щоб стати воїном. Хлопчик мені подобався. І я хотів через кілька років, коли підросте, взяти його до своєї ватаги. Але тепер засумнівався. Це ж треба, що втнув! Бракувало ще, щоб люди сприйняли дитячі витівки за порушення мирних угод.

Прокляття! Я мало не сплюнув. Батько мене точно по голові не погладить, що до такого допустив!

Уявив, що знову може початися гризня з нашими давніми ворогами, і відчув, як пробирає крижаний холод. У пам’яті виникли моторошні спогади. Набіги на наше поселення. Спроби врятувати жінок та дітей, які не завжди закінчувалися вдало. Скільки разів доводилося відсиджуватися, наче загнаним звірам, ховаючись у лісовій гущавині, поки воїни відбивали черговий напад.

А ще пригадалося найстрашніше з пережитого. Смерть вагітної матері, яка через великий живіт не змогла обернутися у вовчицю та відстала від решти. Як я, тоді дев’ятирічний хлопчисько, хотів залишитися і допомогти їй. На прохання самої матері мене відтягли від неї силою. І той останній її погляд я пам’ятаю досі...

Я все ж таки сподівався, що їй вдалося десь сховатися від людей.

А також пам’ятаю, як ми потім повернулися до поселення. Вже у супроводі воїнів, які нас знайшли. Пам’ятаю, як побачив батька, в обличчі якого не було ні кровинки. Він тримав на руках мертве тіло моєї матері. Те страшне видовище не раз потім з’являлося до мене у жахіттях. Споротий живіт матері та розрізане навпіл тільце немовляти, що лежало неподалік. Те, що залишилося від мого брата чи сестрички. Так і не знаю точно, якої статі була дитина. У батька ж запитати язик не повернувся.

Батько тоді майже збожеволів від горя. А ще взагалі втратив будь-яку жалість до наших ворогів. Якщо до того, вторгаючись до людських поселень, наказував не чіпати жінок і дітей, тепер розривав їх власними іклами та пазурами. Не жалів нікого! Про це я дізнався з тихих розмов інших воїнів, що збиралися біля вогнищ вечорами. Причаївшись поблизу, щоб мене не помітили, слухав їхні розповіді.

Після тих подій я повною мірою усвідомив, що таке ненависть. Ненависть не до когось конкретного, а до всього людського племені! І я дуже хотів приєднатися до інших воїнів. Вдиратися до осель ворогів і мститися-мститися-мститися. За жорстоку смерть матері. За ненародженого брата чи сестру. За те, яким став батько, що не відчував більше нічого, крім нестерпного болю та жаги помсти!

Так і не зрозумів до кінця, чому мої слова, сказані вже згодом батькові, все змінили. Я тоді прийшов до нього і рішуче заявив, що в наступний набіг хочу вирушити з ним. Мовляв, уже достатньо дорослий, мені дванадцять. З перекошеним від ненависті та люті обличчям розповідав, що хотів би зробити з нашими ворогами, знищити їхнє плем’я під корінь. На обличчі батька вперше за довгий час з’явилося щось інше, ніж страшна крижана відчуженість. Жаль і біль, що змусили мене заклякнути.

– Ти вважаєш, що чужа кров і смерть допоможуть тобі впоратися з горем? – якось втомлено сказав батько й опустив голову. – Ну так повір, з кожним відібраним життям стає тільки гірше! Ти розумієш, що це не поверне тих, хто тобі дорогий. Пробач, сину... – несподівано сказав він.