Глава 2

ГЛАВА 2

Щоб вгамувати тривожні думки, я намагалася чим-небудь зайняти себе. Але все буквально з рук валилося. То порошку в зілля більше, ніж треба, насиплю, то якусь посудину розіб’ю.

Врешті я плюнула на марні спроби відволіктися та вийшла на ґанок. Вдивлялася до різі в очах у бік поселення, нехай воно й не видно було за деревами. Прислухалася до навколишніх звуків.

До самого вечора ніщо не віщувало лиха. Я навіть почала сподіватися, що якось обійдеться. Що вовкодлаки вирішать через одного одноплемінника не розв’язувати нової колотнечі.

Але ледве сонце зникло за обрієм, а на ліс опустилася темрява, як пролунало тужливе вовче виття. І вже за мить до нього приєдналося ще одне, потім іще.

Серце болісно тьохнуло в грудях. Ледве переступаючи враз одерев’янілими ногами, я позадкувала назад до хатини. Промайнула думка –  сховатися в погребі. Але я розуміла, що навряд чи висиджу там, не знаючи про те, що відбувається в поселенні. Як би не ставилася до того, що відбулося сьогодні, доля одноплемінників мені не байдужа. Та й вовки не розбиратимуть, хто винен – роздеруть усіх!

Кожен з них у сутичці був сильніший за трьох, а то й більше звичайних людей, нехай і бився без зброї. Пазурі та зуби разом з посиленою спритністю та швидкістю давали серйозну перевагу. Навіть те, що люди знайшли їхнє вразливе місце, не завжди допомагало.

Мова йде про особливу траву –  вовкушу, яка для нас нешкідлива, але на перевертнів має разючий вплив. Якщо змочити її соком стріли чи іншу зброю, і він потрапить у кров, рани вовкодлаків гояться набагато довше. Вже не говорячи про те, що це їх послаблює і зрівнює силами зі звичайними людьми.

Тільки ось спробуй влучити у юркого звіра, який вміє підібратися зовсім нечутно і напасти, коли найменше цього очікуєш! Хоча якщо одноплемінники будуть напоготові та почнуть оборонятися через стіну, шанс є. Але я й сама сьогодні бачила, як легко вовкодлак здатний подолати перешкоду. Їм варто лише прорвати оборону в одному місці й опиняться всередині. Серед людей, де одразу розпочнеться паніка.

Чи маю я право відсиджуватися тут, коли одноплемінникам може бути потрібна допомога знахарки? Нехай я і не схвалювала того, що сталося, але є ще почуття обов’язку. Тільки от чи не пізно схаменулася? Тепер при всьому бажанні я не зможу непоміченою пробратися за стіну, коли поселення вже атакують вороги.

Обережність і страх закликали залишитися тут і допомогти пораненим вже після битви. Якщо, звісно, ​​буде кому допомагати. Від останньої думки взагалі стало гірко. Але я раптом усвідомила, що просто не зможу сидіти тут у незнанні. Спробую підібратися непомітно і подивитися здалеку, що відбувається. А там уже діяти як буде краще!

Нашвидкуруч покидавши в торбину перев’язувальне ганчір’я, зілля та інше, що може знадобитися при обробці ран, рушила до поселення.

І чим ближче до нього підходила, тим виразніше чула крики людей, гарчання і виття вовків та інші моторошні звуки, від яких кров стигла в жилах. Запізно згадала про те, що зовсім близько підходити не можна. У вовкодлаків гарний нюх – можуть відчути мій запах.

Забралася на найвище дерево, що знайшлося поруч, і побачила те, що відбувається в поселенні, як на долоні. Люди відчайдушно відбивалися, пускаючи стріли в вовків, які спритно ухилялися. Ті одними величезними стрибками заскакували на стіну і вгризалися в захисників поселення, які намагалися вразити їх сокирами чи кілками.

Перед парканом уже валялося більше десятка закривавлених тіл. І вовків серед них було значно менше. Хоча вразило те, що загальна кількість перевертнів було невелика. Не більше двадцяти. І чисельна перевага давала поселянам шанс на порятунок.

Крастай з кількома хлопцями ризикнув вдарити ворогам з тилу, вибравшись з іншого боку поселення і зайшовши за спину вовкодлакам. Атака лучників була вдалою, і сім вовчих тіл полетіло зі стіни вниз. Інші почали діяти обережніше. Але невелика перемога надихнула захисників, і вони подвоїли зусилля.

Ні жива ні мертва я сиділа на дереві та спостерігала за тим, як перевага повільно, але впевнено переходить до наших.

Врешті вцілілих вовків залишилося троє. Усвідомивши, що битва програна, вони відступили та стрімко шурхнули за дерева. Але розпалені битвою поселяни не збиралися та легко їх відпускати. Крастай з побратимами та ще чотирма чоловіками, які вдало діяли при обороні, кинулися навздогін.

Не знаю, що мене змусило піти за ними. Тоді я мало що взагалі усвідомлювала. Відчувала жахливу ​​неправильність того, що відбувається. З одного боку, я раділа, що поселення встояло. З іншого – було шкода вовків, які лише намагалися добитися справедливості, мстилися за свого. Хотілося, щоб хоча б ці троє вціліли, врятувалися!

Коли я дісталася до місця подій, там уже кипів бій. Втекти вовкодлакам все ж таки не вдалося. Стріли, змочені вовкушею, їх дістали раніше. І тепер, значно ослаблені, вони змушені були битися. Впертість коштувала життя майже всім, хто пішов з Крастаєм. Вціліли лише він та його побратими. Але й на них виднілися глибокі подряпини та укуси.

З вовків ще тримався на ногах лише один. Весь закривавлений, втиканий стрілами. Колись світла шерсть майже втратила первинний вигляд. Неймовірним зусиллям йому все-таки вдалося розкидати чоловіків, що кинулися на нього з ножами, і стрибнути за дерева. Але Крастай з палаючими від жаги крові очима різко змахнув рукою: