Глава 1

ГЛАВА 1

Рада

У поселенні щось сталося.

Я зрозуміла це, щойно пройшла через ворота у високій дерев’яній стіні, що захищала від лісу.

Люди не пересувалися спокійно, як завжди. Кудись поспішали, жваво перемовлялися. Може, перехопити когось і розпитати? Втім, який сенс? Я все одно крокую в той самий бік. До центру поселення, де на невеликій площі розташовувався ринок і вирішувалися важливі питання. Там про все й дізнаюся. Тим більше, що й прийшла сюди лише задля того, щоб поповнити запаси. Необхідно купити крупу, сіль та ще деякі дрібниці.

Зручніше перехопивши свій плетений кошик, я прискорила крок. Віталася на ходу зі знайомими, які, попри звичай, не зупинялися, щоб перекинутися словом. Мабуть, і справді, сталося щось надзвичайне!

До того часу, як дісталася площі, де юрмився народ, цікавість мало не згризла. Але поки що нічого, що могло пояснити загальне пожвавлення, я не спостерігала.

Запрацювала ліктями, щоб пробитися у перші ряди. Люди огризалися, але впізнавши мене, шанобливо кивали та розступалися. Все-таки у статусі єдиної знахарки поселення є певні переваги! Нехай навіть доводиться жити на околиці, в будиночку в лісі, як і повелося з давніх-давен. Вважалося, що далеко від людей зілля, які робила спочатку покійна бабуся, а потім і я, набували більшої сили. Вбирали енергію лісу.

Але до самотності я звикла швидко. Ще з того часу, як мене, семирічну сироту, з кількох інших дівчат обрала стара знахарка. Забажала передати свої знання саме мені, щось побачивши тоді в моїх очах. Хоча, можливо, просто пошкодувала недогоду, на чиєму худому тільці місця живого не було від синців. Далека рідня, у якої я до того жила у приймах, не надто панькалася зі мною. Попри мій малий вік, змушувала працювати як дорослу, а стусанами вбивала покору.

Я поспішила відігнати погані думки. Що було, те минуло й билинням поросло. Тепер я користуюся повагою серед одноплемінників, і ніхто мене не зобижає. Все завдяки бабусі Маліці, яка замінила мені і матір, і батька й будь-яких інших родичів!

Помітивши в перших рядах огрядну червонощоку жінку в компанії кремезного чоловіка, чиї ручища могли згорнути шию навіть бику, я рушила до них. Коваль Стоїн та його дружина Тодора, чиїх двох дітлахів я минулої зими поставила на ноги, коли на тих хворість напала, відтоді ставилися до мене як до рідної. Тітонька Тодора неодноразово заходила до моєї хатинки в лісі. Приносила гостинці й подовгу зі мною розмовляла, доки я товкла трави та робила різні зілля. А дядечко Стоїн підправив стіни, що покосилися, і полагодив дах. Загалом, якщо й були у поселенні ті, кого я могла назвати друзями, це саме вони.

Від решти я трималася на деякій відстані. Як і бабусю за її життя, люди мене, нехай і поважали, але побоювалися, вважаючи відьмою. Хоча ніяких особливих здібностей в мене не було. Просто вміння розумітися на травах.

–  Тітонько Тодора, дядечку Стоїн, що сталося? З чого такий гомін? –  запитала, привітавшись з сімейною парою, до якої тулилися дві малолітні доньки.

– Кажуть, Крастай з побратимами живого вовкодлака притяг! Хочуть того привселюдно стратити. От усіх і скликали сюди, – охоче обізвалася жінка.

Я в збентеженні заклякла.

– Так у нас з ними мирна угода начебто… – пробурмотіла розгублено.

– А ти це Крастаю скажи! –  насупився коваль, якому те, що відбувається, вочевидь теж не подобалося.

На відміну від більшості присутніх, жадібних до розваг і тих, що мало думали про наслідки, дядечко Стоїн розумів, чим подібне може загрожувати. Десять років миру закінчаться в одну мить. Знову почнеться жорстока гризня з вовчим племенем. А в тому, що ті захочуть помститися за одноплемінника, можна не сумніватися!

–  Куди ж староста дивиться? –  похитала я головою. – Чому не зупинить?

–  Так немає зараз Івея у поселенні, –  пояснила тітка Тодора. – До сусіднього поїхав. Там, кажуть, усі навколишні старости збираються.

Я ледве зубами не рипнула. Решту можна було не пояснювати. Навіжений Крастай, який давно вже каламутив воду серед місцевих хлопців, вирішив перейти до рішучих дій. Його, бачите, не влаштовувало, що батько не хоче нової колотнечі. А в цього йолопа кров вирує, хочеться силу свою показати!

Ось недаремно синок старости мені ніколи не подобався! Всім своїм єством відчувала, що нічого хорошого від цього хлопця чекати не варто! Нехай і сам він моєї неприязні не розділяв. Навіть навпаки – проходу свого часу не давав. Навіть сватався до мене. І те, що я погнала його в шию, не зупинило. Доки староста Івей не заборонив взагалі до мене наближатися. Мовляв, годі вже ганьбитися. Якщо дівка проти, то чого народ смішити та за нею хвостиком бігати. Інших дівчат навколо хоч греблю гати. І будь-яка рада буде за сина старости заміж піти!

Тільки цьому бовдуру чомусь саме я до серця припала. Навіть пив безпробудно після заборони батька, горе своє заливав. А потім і зовсім наче з ланцюга зірвався. Почав силами мірятися з усіма, кому дурості вистачало піддаватися на його підначки. Тепер же через цього дурня всьому поселенню горе буде!

Ох, чую, не на добро все це! Якби староста був вдома, не допустив би такого! Але без нього з Крастаєм і його побратимами Любеном і Дасиром ніхто не зладить. Та й не захочуть. Усі знають мстивий та підступний норов цієї трійці. Потім життя не дадуть!