Розділ 26

Назар

Після того, як друга побили, керувати компанією залишився я. Те, що сталося, мене глибоко непокоїло, але найбільше мене тривожило те, що за цим міг стояти його батько, або ж той уже встиг втягнути Макса в свої небезпечні справи. Я декілька разів навідував друга в лікарні, але він так і не приходив до тями, від чого я відчував постійну тривогу.

Сьогодні в офісі мала з’явитися Мирослава, тож я вирішив зразу викликати її до свого кабінету. Мені було цікаво, як вона відреагує на мої жарти, адже раніше я ще не кепкував з неї. Як тільки вона зайшла до кабінету, я зробив серйозний вигляд і повернувся до неї на кріслі. Бідна дівчина виглядала схвильовано. Я зустрів її з осудом, адже її відсутність затяглася на два дні. Однак, не помітив як загрався в суворого боса і налякав Мирославу. Щоб розбавити напругу, я зізнався, що це був жарт, але вона після цього стала ще більш знервованою. Тож я зрозумів, що жартувати з нею не слід.

Вибачившись, Мирослава все ж хотіла дізнатися правду, яка крилася в моєму жарті. Я вирішив висловити свою часткову думку про неї. Спочатку я вважав її меркантильною стервою, якій потрібні лише гроші мого друга. Але потім помітив, що це всього лише маска, якою вона захищається від людей, у яких сумнівається. Хтось колись її сильно образив, тож вона не зразу підпускала до себе людей. На святкуванні їхнього розпису я помітив, що ця дівчина добра і відкрита, а ще любить дітей. Проте сумніви щодо неї все ще не зникли.

Після того, як Мирослава пішла, я взявся за роботу, адже тепер на мені лежала велика відповідальність. Я не міг підвести найкращого друга, який зараз бореться за своє життя в лікарні. Пообідді я вирішив зустрітися з Соломією, щоб поговорити з нею. Дуже сумував за нею, а ще мені страшенно не подобалася вся ця ситуація з Іллею, тож потрібно було обговорити наші дії щодо нього, що будемо робити впершу чергу, а що потім. Ми домовилися зустрітися в парку, де вона часто гуляла з маленькою Зоряною. Іноді я заздрив Іллі і не розумів його байдужості до дитини. Як можна не любити таку зіроньку і красуню, як Зоряна? Кожного разу, коли я бачив дівчинку, мені не хотілося відпускати її з рук. Я невимовно радів, коли Мія приходила з Зоряною, мене немов магнітом тягнуло до цієї дитини. Іноді я згадував слова Лілі і Макса, дивився на Зоряну і думав: а що, якщо вона дійсно моя донька? Але потім відганяв ці думки, щоб не розчаровуватися.

Побачивши Соломію з візочком, я швидко підійшов до неї і поцілував. Заглянувши у візочок, де мирно спала малеча, я взяв її за крихітну ручку і ми у двох сіли на лавку.

— Міє, ти вже вирішила, що робитимемо вперше чергу, — запитав я, адже бажав повернути те, що належало мені, а саме Мію.

— Я розповім усе батькові Іллі про наміри його сина та зради його дружини. Думаю, він не спустить це з рук, — заявила рішуче Мія.

Я уважно подивився на неї, намагаючись зрозуміти її наміри. В її очах горів вогонь рішучості.

— Мія, — м'яко промовив я, — ти впевнена, що це правильний шлях? Твій тесть... я думаю не варто покладати на нього великі надії, а що якщо він про все знає і мовчить, бо йому так добре. Ти про це не думала?

Мія опустила погляд, її брови зсунулися в задумі. Я відчув, як її рука злегка здригнулася в моїй.

— Я думала про це, — тихо відповіла вона. — Але якщо це так, то я все одно повинна спробувати. Це єдиний шанс показати Іллі, що я не боюся боротися. І якщо його батько насправді знає і мовчить... тоді я повинна знати це напевно.

— Гаразд, — промовив я, — якщо ти так вирішила, я підтримуватиму тебе. Але ми повинні підготуватися до будь-якого розвитку подій. Ілля може спробувати помститися, якщо відчує загрозу. Ми повинні бути готові до всього.

Мія кивнула, її очі знову набули рішучого виразу.

— Я поговорю з  Василем Петровичем.

Мія зітхнула, але її рішучість не зменшилась.

— Він допоможе, я впевнена, — сказала вона з впевненістю. — Це наш шанс все змінити, і я не збираюся втрачати його.

Я мовчав, не бажаючи псувати її настрій. Мені не подобалося, що вона так сильно сподівається на сторонню допомогу, але водночас я бачив, як для неї важливо діяти.

— Гаразд, — відповів я нарешті, намагаючись звучати підтримуюче. — Головне, щоб ти була обережною. Василь Петрович — людина з досвідом, але йому не завжди можна довіряти.

Мія кивнула, розуміючи мої слова, але в її очах все ще була рішучість. Вона зібралася йти, коли я раптом зупинив її.

— І будь ласка, будь готова до будь-якого результату. Ми знайдемо вихід, незалежно від того, чим це все закінчиться.

— Дякую, — відповіла Мія, і в її голосі прозвучала впевненість. — Я готова до будь-якого повороту подій. Але я вірю, що цей крок правильний.

Мія пішла, залишаючи мене з думками про те, що чекає на нас попереду. Сподіваюся, її зустріч з Василем Петровичем не розіб'є її мрії на уламки.

***

Соломія

Нарешті я змогла зустрітися з Василем Петровичем. Цю людину було досить складно застати в нашому місті, і довелося чекати тривалий час, поки він повернеться з Франції. Ми домовилися зустрітися в одному з ресторанів. Зайшовши туди, побачила, що він вже чекав мене за столиком біля вікна.

— Доброго дня, Василю Петровичу, — вимовила я, намагаючись звучати впевнено.