Розділ 24

Назар

Прокинувшись зранку, я помітив, як кошенятко спокійно спало з іншого боку ліжка. Його м’яке хутро мерехтіло в ранкових променях сонця, створюючи атмосферу ніжності і спокою. Я обережно підвівся, щоб не розбудити це маленьке диво, і тихенько виліз з-під ковдри, прямуючи до кухні.

Сьогодні мене чекало багато справ: потрібно було приготувати сніданок, зібратися на роботу і вирішити, що робити з Карамелькою, а ще я хочу зустрітися з Соломією я повинен з нею поговорити, ми повинні бути разом. Розробити якийсь план, або стратегію, щоб позбутися Іллі і зробити все так, щоб вони розлучилися, але Зоряна ще така маленька. Я не хотів лишати її батька, а з іншого боку я вже втомився жити без Мії. 

Вода на плиті вже почала закипати, наповнюючи кімнату ароматом свіжої кави, що і відволікло мене від моїх думок. До мене підійшло кошеня, і тепер я розмірковував, як бути з моєю пухнастою подругою. Карамелька була зовсім маленька, і залишити її саму вдома на цілий день було б нечесно.

Згадавши про двоюрідну сестру, що жила в нашому місті, я вирішив зателефонувати їй. Оля, завжди мала тепле серце до тварин.

— Алло, Олю? Привіт, це я. У мене до тебе незвичайне прохання. Не могла б ти сьогодні доглянути мою нову маленьку подругу, Карамельку? — запитав, трохи хвилюючись.

— Привіт, Назаре! Звичайно, я буду рада. Привозь її до мене, і я подбаю про неї, — з ентузіазмом відповіла Оля.

Полегшено зітхнувши, я швидко закінчив приготування сніданку і поїв. Потім обережно взяв котеня.

—  Ну що, Карамелько, поїдемо в гості до Олі? — прошепотів я, погладивши її по голівці.

Кошеня відповіло м’яким муркотінням, що я сприйняв за згоду.  Я зібрав свої речі і вийшов з квартири. На вулиці було тепло, сонце тільки-но почало підійматися над горизонтом, і в повітрі відчувався легкий аромат свіжості.

По дорозі до Олі я відчув, як хвилювання поступово зникало, поступаючись місцем радості від того, що тепер у мене є маленька відповідальність у вигляді цього пухнастого клубочка. Я знав, що Карамелька принесе в моє життя ще багато яскравих моментів, наповнених теплом і ніжністю.

Приїхавши до під’їзду Олі, я обережно взяв Карамельку на руки і піднявся до її квартири. Натиснувши на дзвінок, я трохи затамував подих, і незабаром двері відчинилися, вітаючи мене теплою усмішкою сестрички. Слідом за нею, ми пройшли до затишної кухні, наповненої ароматом свіжих квітів.

— Тримай Карамельку, зараз я дістану корм і її тарілку, — сказав я, передаючи кошеня в дбайливі руки Олі.

— Вона така гарненька і маленька, де ти її знайшов? — поцікавилася вона, оглядаючи Карамельку з ніжністю.

— Їхав біля гаражів і ледве не збив її. Вона просто вийшла на дорогу, і я не зміг залишити її там, — відповів я, викладаючи на стіл корм і тарілку.

— Я бачу, ти, Назаре, замість того, щоб заводити стосунки з дівчатами, вирішив принести додому іншу дівчинку, — сказала Оля, дивлячись на мене злегка посміхаючись.

— Тільки не починай, ти теж, взагалі-то, неодружена, — вимовив я, надягаючи на плечі рюкзак.

— Ну, в мене хоча б пара є, а ти досі холостякуєш.

— Так, годі. Я поїхав, бо в мене ще багато справ. Ввечері заберу Карамельку.

— Слухай, може ти віддаси Карамельку мені? Ти постійно зайнятий, у тебе робота. Невже ти так кожен день будеш її відвозити? — Оля глянула на мене злегка підозрілим поглядом.

Я подивився на неї і зрозумів, що вона має рацію. Карамелька дійсно потребувала більше уваги та турботи, ніж я міг їй дати, зважаючи на свій щільний графік.

— Знаєш, Олю, ти права, — зітхнув я, відчуваючи, як серце стиснулося від думки про розставання з кошеням. — Я дуже сумуватиму за нею, але це буде краще для Карамельки. Вона потребує більше любові і догляду, ніж я можу дати.

Оля усміхнулася, підійшла ближче і обійняла мене.

— Не хвилюйся, я буду піклуватися про неї. І ти завжди можеш приходити до нас, коли захочеш. Карамелька буде рада тебе бачити.

Я кивнув, відчуваючи змішані почуття полегшення і смутку. Це було правильне рішення для кошеняти, хоча мені буде дуже не вистачати її. Вийшовши з квартири, я вирішив спершу заїхати в компанію, а вже по обіді завітати до Соломії на наше улюблене місце.

Приїхавши до компанії, я побачив, як Макс уже був там, і в метушні переглядав якісь папери.

— Де ти був так довго?! — схвильовано запитав Макс, його очі блищали від напруги.

— Чого ти такий нервовий? Невже перша шлюбна ніч не вдалася? — запитав я з посмішкою, намагаючись трохи його підбадьорити.

— В мене сьогодні зустріч з інвесторами, а ти знову свої безглузді жарти кидаєш, — невдоволено буркнув друг.

— Заспокойся, сьогодні на співбесіду мали прийти офіс-менеджер і секретар. Якщо вони прийдуть, тобі точно стане легше.

— І хто ж це?

— Зараз гляну, — відповів я.

Я взяв до рук планшет і, тицьнувши кілька разів по екрану, побачив резюме сьогоднішніх майбутніх співробітників. Однією з них виявилася Мирослава, яка мала пройти співбесіду на вакансію офіс-менеджера. Я не розумів, чому вона збирається працювати саме в нашій компанії. Можливо, хоче бути ближчою до грошей Макса.