Розділ 23

Соломія

Дні минали швидко в очікуванні моєї майбутньої донечки. І ось коли цей момент настав, і я, зморена важкими пологами, взяла свою донечку на руки, її карі оченятка дивилися на мене з такою ніжністю, що я навіть не хотіла відпускати її з рук. Після родів я відчувала суміш втоми та неймовірної радості. Кожен рух, кожен звук моєї донечки наповнювали мене енергією. Я дивилася на неї, як на диво, і не могла повірити, що це маленьке створіння – частинка мене і Назара.

Перші дні були важкими: безсонні ночі, постійна турбота про немовля, біль від швів, лікарі, обставини, і навіть мої власні переживання. Я намагалася знайти спосіб, як компенсувати це, хоча знала, що нічого не поверне того, чого мені не вистачало.

Сама думка про те, що я не змогла забезпечити своєму малюкові найприродніше джерело харчування, завдавала мені болю. Але кожного разу, коли я тримала її в руках і дивилася на ці невеликі, довірливі оченята, розуміла, що все, що я можу їй дати, — це моя безмежна любов і турбота. Часом, коли я бачила, як інші мами годують своїх дітей грудьми, в мені виникала смуток і незадоволення. Але потім я згадувала, що наш зв’язок не визначається лише цим. І найголовніше, моя дівчинка відчувала мою любов і підтримку, і це було найважливіше. Я часто відчувала себе виснаженою і водночас наповненою новою силою. У кожній миті з моєю донечкою було щось особливе, хоча й непросте. Навчитися годувати її, розпізнавати плач — усе це здавалося випробуванням.

Іллі було важко адаптуватися до нового режиму. Тож він постійно психував та не ночував вдома, складалося таке відчуття, що йому взагалі байдуже до дитини. Кожен день приносив нові виклики, але й нові маленькі перемоги. Маленькі радощі, як-от перша посмішка донечки, давали сили йти далі. Я зрозуміла, що материнство — це не тільки любов і ніжність, а й постійна робота, втома та боротьба. Але в кінці дня, тримаючи донечку на руках, я знала, що все це варте зусиль.

А всередині мене зріла інша частина плану. Я знала, що для того, щоб забезпечити собі і дочці нове життя, мені потрібно діяти обережно і стратегічно. З кожним днем моя рішучість зростала. Я збирала всі необхідні документи, намагалася зрозуміти всі нюанси фінансових справ Іллі, і забезпечувала собі юридичну підтримку. Я знала, що цей шлях не буде легким, але була впевнена, що це необхідно для нашого майбутнього.

Коли Ілля поїхав, я вирішила залізти до нього в кабінет, але згадавши, що там є камери, вирішила подумати, як їх можна виключити. Єдине, що спало мені на думку, це те, що потрібно вимкнути лічильник і знеструмити весь будинок. Тоді камери працювати не будуть. Ось тільки я не електрик і не знаю, як вимикати лічильник. І тут я згадала про свого знайомого Артура. Можливо, він мені допоможе. Набравши номер його телефону, я почула його голос і відчула надію.

— Артуре, мені потрібна твоя допомога, — без привітань мовила я, вирішивши одразу приступити до суті.

— Привіт, Солю, яка? — здивовано відповів Артур.

— Я скажу тобі все на місці, — уникнула я подробиць.

Друг приїхав досить швидко і вже через десять хвилин був у мене.

— Так, Солю, розповідай, що сталося? — запитав Артур, як тільки зайшов на подвір’я, де я вже чекала на нього.

— Мені треба вимкнути лічильник, — мовила я, глянувши на Артура.

— Ого, навіщо? — здивовано підняв брови він.

— Я хочу пробратися в кабінет до Іллі і понишпорити там трохи, а там камери. Треба знеструмити весь будинок.

— Де в тебе лічильник? — запитав друг, і це було навіть добре, що він не запитував для чого це мені.

— Зараз покажу, — відповіла я.

Показавши йому лічильник на дворі. Артур зробив все швидко, а я, діставши відмичку, підійшла до дверей кабінету. Колись брат навчив мене відмикати двері, тож тепер цей навик став у пригоді. Відчинивши кабінет, я зразу підійшла до сейфу, дістала з кишені рукавички і надягнула їх на руки. Колись мені вдалося підглядіти код від сейфу, тож, натиснувши потрібну комбінацію, я дістала документи, швидко зробила потрібні фото і закрила все назад. Оглянула стіл, зробила декілька фото документів і покинула кабінет, захлопнувши двері, які самі зачинилися.

Повернувшись до Артура, я попросила його знову увімкнути лічильник. Після цього я поклала Зорянку до візочку, і ми пішли гуляти в парк.

— А тепер розкажи мені, навіщо це тобі? — запитав Артур, поки моя донечка спала у візочку.

— Я хочу лишити Іллю ні з чим, — промовила я, дивлячись, як спала донечка.

— А ти не думала, що Ілля про все дізнається або врешті-решт нашкодить тобі чи дитині? — з повною впевненістю глянув на мене Артур.

— Не сміши мене, що він мені зробить? А про все він зможе дізнатися лише тоді, коли стане повним банкротом, — з ледь помітною посмішкою впевнено відповіла я.

— Відчуваю, ти, Соломійко, затіваєш небезпечну гру, — з серйозним виразом обличчя промовив друг.

— А вони зі мною грали по-доброму? — запитала я, очікуючи відповіді.

— Ти дуже ризикуєш, подумай про Зоряну, — продовжував Артур, намагаючись мене переконати.

— Я думаю про неї! — наголосила я, поглянувши на донечку.

— Бачу, що ні, якщо ти хочеш позбавити її батька всього, — суворо сказав Артур, дивлячись на Зоряну.