Розділ 21

Назар

Зранку я прокинувся з тяжким відчуттям у голові, немов вона мала вибухнути зсередини. З ледь стримуваним роздратуванням я попрямував до холодильника, де вже давно панувала порожнеча.

— Трясця! — вигукнув я, різко закриваючи дверцята холодильника.

Без жодного натхнення пішов до спальні, натягнув на себе штани і футболку, взяв кофту і попрямував до супермаркету. Купивши воду, я жадібно зробив декілька ковтків прямо біля магазину. Мені так хотілося поговорити з Максимом, але він не відповів на жоден з моїх дзвінків. Один закоханий, інший одружується завтра, а я залишився самотнім у своїй темряві. І як на зло, почався дощ, неначе небо вирішило підкреслити мій жахливий стан.

Повернувшись додому, я зняв з себе мокрий одяг і привів себе до ладу. Натягнув штучну усмішку, схопив ключі від автівки і поїхав вибирати подарунок на весілля друга. Ходив між полицями магазинів, відчуваючи себе чужим у цьому святковому хаосі, і зрештою вирішив подарувати гроші — практичний і завжди доречний варіант.

На зворотньому шляху заїхав до кафе, щоб перекусити. Сівши за столик, я зробив замовлення і вирішив переглянути стрічку в соціальних мережах. Гортаючи новини, натрапив на акаунт Соломії. Її фото з животиком викликало у мене нестерпну тугу за нею. Несподівано, не дочекавшись замовлення, я покинув ресторан і поїхав до Макса. Він мав допомогти мені побачитися з нею.

Приїхавши до його квартири, я виявив, що вона порожня. Мабуть, Макс знову біля кіоску Мирослави. Зневірено набрав його номер, і з’ясувалося, що він в нашому штабі вирішував якісь питання з проєктом. Без вагань я поїхав туди. Зупинився на заправці, швидко заправив машину і рушив до Макса.

Увійшовши до приміщення, я побачив його за столом, схиленого над блокнотом.

— Я не зрозумів, а чого це ти не біля кіоску Мирослави, як завжди? — поцікавився я, дивлячись на Макса.

— Є деякі справи з проєктом, тож лишився, а до Мири піду, коли все владнаю, — промовив він, не відриваючи погляду від креслень у своєму блокноті.

— Макс, я можу попросити тебе організувати мені зустріч з Мією? — запитав я, сподіваючись на його розуміння.

— Зараз? — підняв на мене погляд друг.

— Ні, найближчим часом, — відповів я спокійно, сідаючи поруч.

— Чесно, не знаю. Соломії з дня на день народжувати, тож не знаю, коли зможу це зробити. Може, трохи пізніше, — зважено промовив він, дивлячись мені в очі.

— Добре, візьмуся тоді за роботу. Треба багато фінансових штук розробити, допоможеш мені? — промовив я, беручи до рук планшет.

— Звісно, адже без мене ти точно не впораєшся, — усміхнувся Макс і підсів ближче.

Ми поринули у роботу, обговорюючи фінансові розрахунки та графіки. З кожною хвилиною робота йшла швидше, наші ідеї поступово набували форми, і ми відчували, як із кожним кроком наближаємося до мети. Десь через годину Макс зупинився і промовив:

— Знаєш, я думаю, що зможу знайти час для організації твоєї зустрічі з Мією. Мені треба лише трохи розібратися з цими справами.

— Дякую, Максе. Це для мене дуже важливо, — сказав я, відчуваючи полегшення, яке почало розливатися всередині, немов тепле проміння сонця після довгого дощу.

Ми продовжили працювати ще деякий час, і, завершивши найважливіші завдання, Максові подзвонили. Він швидко зібрався і поїхав, а я залишився з впевненістю, що це знову Мирослава. Пізній вечір ледь освітлювався тьмяним світлом ліхтарів, коли я сів у свою автівку і попрямував до орендованої квартири. Завтра я мав бути свідком на весіллі, тож потрібно було виглядати гарно і виспатися, як слід.

Наступного ранку я прокинувся, вмився, привів себе до ладу. Сьогодні мені випала честь бути свідком на весіллі друга, підтримати його у цей важливий момент. Я підібрав класичний костюм, випрасував білу сорочку та ретельно зав’язав краватку. Нервово подивився у дзеркало, намагаючись зібратися з думками. За вікном панувала гарна весняна погода. Вийшовши з дому, відчув тепле сонячне проміння на обличчі і швидким кроком попрямував до автомобіля. Дорога до місця проведення церемонії пройшла швидко, і вже за кілька хвилин я стояв перед розкішним будинком, де зібралися всі гості.

Відчинивши двері, я побачив багато незнайомих облич. Посмішки, вітання, жарти — усе створювало неймовірно теплу атмосферу. В центрі кімнати стояв мій друг, який виглядав неймовірно щасливим та трохи схвильованим. Я підійшов до нього, міцно обійняв і побажав успіху. Після кількох привітань і коротких розмов, знайшов собі місце, де можна трохи відпочити перед початком церемонії.

Помітив, як гості поступово збираються в саду, де була встановлена арка, прикрашена живими квітами. Сонце лагідно освітлювало все навколо, створюючи справжню казку. Ось-ось мала розпочатися церемонія. Я відчув легке хвилювання — адже бути свідком на весіллі друга було для мене вперше. Невдовзі пролунала музика, і всі гості зайняли свої місця. Я встав поряд із другом, побачивши, як його очі блищать від щастя.

Коли наречена з’явилася у супроводі батька, всі затамували подих. Вона виглядала неймовірно красиво у своїй білій сукні. Крок за кроком вона наближалася до арки, де її чекав Вітя, нервово перебираючи пальцями. Церемонія пройшла зворушливо. Гості слухали обіцянки наречених із затаєним подихом, а я відчував, як радість переповнювала моє серце. Після обміну кільцями та першого поцілунку всі вибухнули оплесками і щирими вітаннями.