Розділ 20

Соломія

Зранку я вирішила поїхати до батька, щоб обговорити з ним його поведінку. Підійшовши до таксі, я відчула, як салон заповнився звучанням пісні, яку любив Назар. Її мелодія нагадала мені про наші спільні миті кохання. Донечка тихо штовхнулася, і я ніжно погладила свій животик, відчувши хвилю ніжності й любові, яка наповнювала моє серце.

Після прибуття до батькового будинку, я швидко розрахувалася з таксистом і вирушила до порогу. Хвіртку мені відкрив садівник, і я спокійними кроками пішла до самого будинку, де батько зустрів мене з радісним обличчям.

— А чому ти приїхала, доню? У тебе якісь проблеми? — запитав він майже з порогу, його очі випромінювали теплоту і турботу.

— Я б хотіла з тобою серйозно поговорити. Це стосується твоєї поведінки останніми днями, — вимовила серйозним тембром голосу я.

— Добре, поговоримо. Сідай на крісло, — промовив батько, пропонуючи сісти.

Я сіла на м’яке крісло, відчувши його тепло і затишок, а батько сів навпроти мене.

— Тату, чому останнім часом ти почав добріше до мене ставитися, підлещуватися? Цей заповіт... Я тобі не пробачу і навіть не надійся! — моє обличчя було серйозним та рішучим, я прагнула дізнатися справжню причину його такої поведінки.

— Доню, так, я поганий батько, можна сказати, що найгірший. Але я хочу, щоб ти, моя донечко, не тримала на мене зла, — відповів батько, дивлячись на мене теплим поглядом. Його очі, завжди такі холодні й безжальні, тепер випромінювали м’якість і жаль.

— А чому ти тоді не покращиш стосунки з Максимом? Він теж твоя дитина, — промовила я, намагаючись зрозуміти його мотиви.

— Максим ніколи не думав про батька, ось і я не збираюся думати про нього, — вираз обличчя батька вмить змінився на злий і холодний.

— Тату, але ж це не вихід, — я відчула, як хвиля страху піднімалася в мені. Батько різко нахилився вперед, його погляд став пронизливим і жорстоким.

— Ти нічого не розумієш, — його голос був низьким і загрозливим. — Максим з самого дитинства йшов проти мене: спочатку це його дурнувате малювання, потім кінний спорт, а коли я віддавав його на єдиноборства, що він робив?

В кімнаті було тихо, але ця тиша була важкою, як лід.

— Може, він просто намагався знайти свій шлях, — я насилу вимовила ці слова, відчувши, як серце стискалося від болю. — Може, йому теж було важко.

— Ти наївна, як і завжди, — батько відкинувся назад на стільці, його обличчя знову набуло байдужого виразу. — Сім’я — це не місце для слабкості. Максим обрав своє життя без мене, тепер нехай живе з цим.

— Але ж це не виправдання для того, щоб відвертатися від нього, — я спробувала ще раз, голос тремтів від емоцій. — Він твій син, тату. Хіба це нічого не значить?

— Значить, — різко відповів батько. — Це значить, що він мене зрадив. І це значить, що я більше ніколи не дозволю собі бути зрадженим.

Я зітхнула, намагаючись знайти слова, які могли б пробити цю крижану стіну між нами. Мої пальці нервово стискали підлокітники крісла.

— Тату, ми всі робимо помилки. Іноді ми не бачимо, як сильно ранимо тих, кого любимо, — я підвищила голос, не стримуючи емоцій. — Максим теж міг не розуміти, що робить. Він був малий, а потім молодий і гарячий, але це не привід мати з ним погані стосунки.

Батько мовчки дивився на мене, його очі блищали від гніву, але водночас я побачила в них і щось інше — можливо, тінь сумніву чи навіть болю.

— Доню, ти не знаєш, через що я пройшов, — нарешті сказав він, опустивши голову. Його голос став глухим, сповненим тяжких спогадів. — Ти не знаєш, як це — коли власний син ніколи до тебе не дослухається, не робить те, що я його прошу, а чинить по-своєму, а зараз він вирішив відкрити свою компанію.

— То ти вже знаєш про це?

— Знав. Мені розповів один зі знайомих інвесторів.

— Та все ж, відвертання від рідного сина не робить тебе сильнішим. Воно лише збільшує прірву між тобою і ним, — продовжувала я наполягати на своєму, відчуваючи, як напруга в кімнаті ставала нестерпною.

Батько замовк, його обличчя було похмуре і напружене. Я бачила, як він бореться з собою, з внутрішніми демонами, які довгий час тримали його у своїх тенетах.

— Ти хочеш, щоб я дав Максиму ще один шанс? — нарешті запитав він, його голос був глухим, наче йому важко було вимовляти ці слова.

— Так, тату, — я кивнула, відчуваючи надію. — Дай йому ще один шанс. Дай нам всім ще один шанс бути справжньою родиною.

Батько насупився, його обличчя залишалося незворушним, мов камінь. Його погляд був важким і холодним.

— Ні, — сказав він твердо. — Я не можу дати йому ще один шанс. Він зробив свій вибір, і тепер живе з його наслідками.

Я відчула, як розпач наповнював мене, ніби темна хмара, що затуляла сонце. Мої плечі опустилися від розчарування, я відчула, як останні залишки надії випарувалися. Але перш ніж я встигла щось відповісти, батько несподівано піднявся і підійшов ближче, поклавши руку мені на плече. Його дотик був теплим, і я відчула, як сльози підступили до очей.

— Доню, не треба так хвилюватися, — його голос змінився, став м’якшим, майже турботливим. — Тобі скоро народжувати, і стрес тобі зараз зовсім не потрібен. Подумай про свою дитину, про її здоров’я.