Розділ 9

Назар

Після того як Соломія покинула палату, я міцно стиснув каблучку своїй руці. «Занадто пізно ти вирішив зробити їй пропозицію, Назаре. Занадто пізно...» — промовив я до себе. Тепер вона більше не моя! Моя душа боліла від несправедливості цього факту. Я дивився на каблучку, сповнену спогадів про наші спільні миті й мріяв про те, що могло бути. Її голос і солодкий сміх перепліталися в моїх спогадах, нагадуючи про те, які щасливі ми могли б бути разом. Тепер це все лишалося лише у моїх спогадах, у світі, де її присутність більше не заповнювала мої дні.

Тримаючи каблучку в руці, я відчував, що втратив більше, ніж просто кохану людину. Втративши її, я втратив краплину свого власного щастя. Відчуття порожнечі в серці глибше втягувало мене у меланхолійний світ самотності. Мабуть, я ніколи не знайду своє щастя, але сподіваюсь, що Ілля зробить її щасливою. Хоча я сам з ним так і не разу не бачився, він або навмисно ховався від мене, чи то просто дурний збіг обставин. Скоріше за все, він уникав мене, бо боявся, що я натовчу йому пику, чесно хотілося б, але який в тому сенс. Соломію мені це не поверне!

Враз мої роздуми перебив Вітя, який зайшов до моєї палати.

— Привіт, друже, як ти тут? — запитав він, міцно потискаючи мені руку, його очі світилися теплом і турботою.

— Привіт, та йду на одужання, скоро вже виписують, — відповів я, намагаючись всміхнутися, хоча біль ще пульсував у тілі.

— А хто це так з тобою? — стривожено запитав він, сівши на стілець поруч. Його погляд був повний занепокоєння.

— Та в бійку попав, ось і надавали, — посміхаючись мовив я, хоча внутрішньо відчував себе розбитим.

— Так я тобі і повірив, а якщо чесно, що трапилось? — настійливо продовжив він.

—  Я не дуже хочу про це говорити, — відвернувся я, намагаючись уникнути болісних спогадів.

— Ясно, а як там Соломія і її батько-боржник? — не вгавав друг.

— Чесно, не знаю... Я розійшовся з Мією, — важко зітхнув я, відчувши гіркоту втрати.

— Чому? — здивовано перепитав він.

— Слухай, я хочу відпочити, давай ти пізніше зайдеш, — попросив я, відчувши, як сили покидали мене.

— Ок, як скажеш, друже, — тихо промовив він, вставши зі стільця. Його обличчя було сповнене розуміння та співчуття.

Як тільки двері за Вітьком зачинилися, я влігся на ліжко, сподіваючись трохи поспати. Однак, покрутившись з годину, я так і не заснув. Підійшовши до вікна, я відчув, як на дворі гуляв вітер, розгойдувавши дерева в різні боки. Спостерігаючи з вікна третього поверху, я бачив, як багато парочок обіймалися, сміялися, щасливі й безтурботні. Я ж втратив своє кохання. Моє серце стискалося від болю, адже моя кохана обрала волю батька, а не мене. Прикро це усвідомлювати, але я не тримав на неї зла, бо від злості буде лише гірше мені, а не їй. Чи стане вона моєю колись знову? Це питання терзало мене, але відповідь на нього була сповнена сумнівів. У душі панував невимовний біль, але я розумів, що потрібно рухатися далі. Моє життя без Соломії здавалось мені немов море без прибою — безглузде, пусте і безрадісне. Її відсутність створювала порожнечу, яку важко було заповнити, і цей біль був гіршим за всі тілесні рани.

Кожен день пролітав, залишавши після себе лише відчуття порожнечі і невизначеності. Відсутність її присутності робила кожен момент безбарвним і нудним. Її відсутність відбивалася на кожному моєму кроці. Я не міг уявити своє життя без неї, але тепер був змушений навчитися жити з самотністю. Кожен день ставав випробуванням, яке я відмовлявся проходити, але не мав вибору. Я прокидався з важким серцем і занурювався в спогадах про наші спільні моменти. Її образ завжди стояв перед моїми очима, нагадуючи мені про те, що я втратив. Моя душа спрагла за її присутністю, а життя стало монотонним і безбарвним. Я втратив інтерес до всього навколо, бо відчував, що нічого не мало сенсу без неї. Її відсутність залишила велику пустку в моєму серці, яку ніхто не міг заповнити. Та я продовжував жити.

Я часто приходив на наше улюблене місце в надії зустріти тут Мію, таку ж самотню і нещасну, як я. Але скільки б я сюди не приходив, не разу її не бачив. Тому я вирішив, що робити мені тут нічого і зателефонував до Макса, щоб поїхати до нього закордон. Можливо, поруч з другом розвіється моя журба за колишньою. Нова країна, нові враження — це було саме тим, що змогло мене відволікти від надокучливих думок про кохану, яка не виходила з моєї голови. Макс досить швидко взяв слухавку.

— Привіт, друже! Як справи? — запитав Максим, з притаманною йому теплотою.

— Привіт, та таке. Слухай, а ти не проти, якщо я до тебе прилечу? — запитав я, стараючись тримати голос спокійним.

— А як же Соломія? Ти покинеш її? — прозвучав схвильований голос Макса.

— Ми розійшлися! — чітко вигукнув я, відчувши, як ці слова завдавали мені болю, наче гострий ніж.

— Як? Чому? — Макс не міг зрозуміти, що сталося. А я не хотів йому нічого пояснювати. Колись він сам про це дізнається.

— А ось так, хіба ми перший раз розходимося, — намагався запевнити його я, хоча сам не до кінця вірив у те, що сталося.

— Ясно, а коли тебе чекати? — запитав він, напевно, зрозумівши, що я не збирався вдаватися в подробиці.

— Через тиждень, хочу ще до батьків заїхати в село перед поїздкою, — відповів я, відчувши, як важчає на душі.