Розділ 8

Соломія

Коли Назар опустився на одне коліно і витягнув з кишені маленьку коробочку, моє серце забилося частіше. У мене захопило подих, і на очі навернулися сльози. «Нарешті він це зробить,» — подумала я. Все, що відбувалося, було моєю мрією, а зараз це реальність. Коли Назар вимовив ті чарівні слова, які назавжди залишаться в моїй пам’яті, я не змогла стримати сліз. Я прикрила обличчя руками, щоб не заплакати вголос. В моїх очах світилася любов, і я відчула, як весь світ зупинився на мить, залишивши нас двох у цьому чарівному моменті.

— Так, — вимовила я, ледве стримуючи сльози. — Я погоджуюсь.

Після цих слів коханий надів перстень на мій палець, я відчула, як тепло розливалося по всьому тілу. Я обійняла його міцно, притулившись до його грудей, я відчула, що це момент нашого нового початку. Відчуття щастя, яке переповнювало мене, було невимовним. Скільки років я чекала цього моменту і нарешті він настав. Всі страхи і напруга останніх днів почали відпускати мене. Я знала, що попереду ще багато викликів, але цей момент надав мені сил і впевненості. Разом ми були незламні.

— Я так тебе кохаю, — прошепотіла я, дивлячись йому в очі. — Я готова йти з тобою куди завгодно.

— Я теж тебе кохаю, більше ніж ти собі можеш уявити, — промовив ніжно він, і скріпив свої слова ніжним палким поцілунком.

Який став доказом у справжності його почуттів. Ми стояли обіймалися, дивилися на фонтан і відчували, як наші серця спліталися в одне ціле. Я була переповнена радістю і вдячністю. Моє життя набуло нового сенсу, та нових яскравих кольорів. Наша любов була сильнішою за будь-які випробування, і я відчувала, що разом ми створимо щасливе майбутнє, про яке так мріяли.

Ввечері, коли ми повернулися додому після роботи, нас чекала неприємна несподіванка. На порозі стояли двоє кремезних чоловіків, явно налаштованих недоброзичливо. Вони одразу ж схопили Назара і почали його бити, не давши йому шансів на опір. Я кричала, намагалася їх зупинити, але вони відштовхнули мене, і я впала на землю.

— Зупиніться! Прошу вас, зупиніться! — кричала я, але вони не звертали уваги.

І тут з’явився батько. Його обличчя було кам’яним, а в очах горіла рішучість.

— Соломіє, — сказав холодно він, — я попереджав тебе. Ти зробила свій вибір. Тепер тобі доведеться жити з його наслідками.

— Тату, будь ласка, зупини їх! — благала його я. — Ти ж бачиш, що вони роблять! — вигукувала я, але він лише похитав головою.

— Назар не підходить тобі. Він небезпечний для тебе. Я роблю це для твого ж блага, — я не розуміла вчинок батька, але зрозуміла інше, через мене страждає Назар.

Чоловіки перестали бити коханого тільки тоді, коли він уже лежав на землі, ледь свідомий. Вони кинули його біля моїх ніг і пішли геть разом з батьком. Я кинулася за аптечкою. Тримавши його голову на колінах і плакала.

— Назаре, тримайся, будь ласка, не залишай мене, — шепотіла я, намагаючись зупинити кровотечу з його розбитої губи.

Врешті-решт, я змогла знайти телефон і викликала швидку допомогу. Лікарі забрали Назара до лікарні, а мене залишили саму на порозі нашого дому. Почуття безпорадності і розпачу переповнювали мене. Я знала, що тепер нічого не буде так, як раніше. Тому взявши деякі речі я вирушила до коханого. Лікарняні коридори були холодними і бездушними. Я сиділа на пластиковому стільці, чекаючи новин про стан Назара. Коли з’явився лікар і повідомив, що йому знадобиться тривала реабілітація, я відчула, як земля пішла з-під ніг. Моя віра в нас тримала мене на плаву, але я розуміла, що попереду важкий шлях.

Через трохи батько приїхав до лікарні. Його обличчя було серйозним, а в очах відчувалася тривога.

— Соломіє, нам треба поговорити, — сказав він, ведучи мене в сторону.

Ми вийшли на подвір’я лікарні, де він почав вмовляти мене залишити Назара заради його ж безпеки.

— Доню, ти повинна покинути Назара заради його безпеки. Адже якщо ти залишися з ним я присягаюся його поб’ють так, що він може навіть не вижити, — холодно і суворо говорив батько.

— Тату, ти вирішив піти на шантаж! — вигукнула обурено я.

— Ти подумай, що тобі важливе життя Назара, або ви однаково не будете разом, я про це потурбуюся, — заперечував він.

— Навіщо ти так зі мною? — запитала я, з очима повними сліз.

— Донечко, — батько ніжно пригорнув мене до себе. — Я всього лише хочу, щоб всім було добре.

— Ти забув сказати, що це стосується лише тебе, — мовила я, і відсторонилася від нього.

— Соломійко, зрозумій: Ілля не відступить. Він сказав, що якщо ти не вийдеш за нього заміж, він спочатку вб’є мене, потім Назара, а тобі однаково доведеться йому підкоритися, — рішуче і з жалем у очах промовив батько.

— Ні, я маю декількох знайомих прокурорів, і вас обох з Іллею посадять, — впевнено заявила я.

— Яка ж ти дурепа, Соломіє, така ж як і твоя мати, — обурився батько, кидаючи своїми негативними словами.

— Не смій ображати мою матір, ти зіпсував їй життя своїми психлікарнями! — вигукнула я, дивлячись злісно на батька.

— Я зіпсував їй життя? Та твоя мати була хвора на голову, — мовив він, і підійшов ближче.