Розділ 3

Соломія

Після розставання з Назаром я не знаходила собі місця. Мій світ обертався навколо думок про нього, бажання зателефонувати або написати переповнювало мене, але я стримувалась. Я знала, що він прагнув для мене лише найкращого, але я не могла йти проти батька та його волі. В його очах я була б зрадницею, і це було нестерпно. Я прагнула залишатися для нього хорошою донькою, на яку він зміг би покластися, так само, як на сина. Зараз я стояла перед вибором: батько чи Назар. Цей вибір здавався неймовірно важким, адже вони обидва дуже близькі мені люди. Розмови з Назаром здавалися марними, бо він не розуміє моєї любові до батька. Ніхто не розумів цього, окрім нас двох. Тому я вирішила поговорити з батьком.

Батько сидів на подвір’ї і курив цигарку. Я тихо підійшла до нього, відчуваючи, як серце калатає в грудях.

— Тату, можна з тобою поговорити? — запитала я схвильовано.

— Так, звісно, доню! Сідай біля мене, — лагідно посміхнувся він.

— Тату, я кохаю Назара і хочу бути з ним! — вигукнула я чітко і голосно, відчуваючи, як слова виривалися з самісінької душі.

— Соломіє, я вже тобі говорив і ще раз скажу. Ти вже доросла жінка, навіщо тобі хлопець, який не здатен навіть забезпечити тебе. Він молодий для тебе і зовсім недосвідчений.

— І що, кохання не має вікових обмежень, тату! — наголосила я, та намагалася відстояти своє кохання.

— Я хочу, щоб моя єдина донечка вийшла заміж за зрілого і досвідченого чоловіка, який зможе забезпечити тобі гарне життя. А цей хлопчисько ледве себе забезпечує.

— Але ж ти знав, що ми любимо одне одного з дитинства.

— Соломіє, ти в мене хоч і розумна, а досі не змогла зрозуміти простих речей. Він молодий для тебе, він пограється з тобою і проміняє тебе на іншу, — твердо промовив батько.

— Назар такого не зробить! — голосно вигукнула я, відчайдушно намагалася відстояти свою позицію.

Між нами запала важка тиша. Моя душа рвалась на частини від цього внутрішнього конфлікту. Мені так хотілось, щоб батько зрозумів мої почуття, щоб прийняв мого коханого. Але його твердість була непохитною, як скеля, і я відчувала, що наші серця розділяє безодня.

Батько мовчав, нервово випускаючи димок, мов клубок думок, що не знаходять виходу. Його погляд був важким, як камінь.

— Я однаково хочу бути з Назаром! — твердо повторила я, та відчувала, як кожне слово болісно відбивалися від стін його серця.

— Роби як знаєш, але якщо вийдеш заміж за Назара, я забуду про існування своєї доньки раз і назавжди, — злісно промовив він, ще більше ламавши крила моїм надіям.

— Але ж... — спробувала заперечити я, але батько грубо перебив мене.

— Мовчи! Я все сказав. Тобі вирішувати, кого вибирати: мене, твого батька, який дав тобі життя, чи хлопця-селюка, який не вартий того, щоб ти зрадила свою родину, — холодно і злісно проказав він.

— Я тебе зрозуміла, батьку. Я піду, — тихо промовила я, та усвідомила, що зараз продовжувати розмову немає сенсу.

— Іди, і добре подумай над своїм рішенням! — кинув він мені вслід.

Я підвелася, відчуваючи, як ноги стають ватяними. Серце билося у грудях, наче віконна рама під час грози. Я повільно рушила до своєї кімнати. Довгий шлях по коридору здавався безкінечним, кожен крок віддавався гучним відлунням у порожньому домі. Закрившись у своїй кімнаті, я впала на ліжко.

«Як же все це несправедливо,» — думала я. Назар — моя половинка, але вибір стоїть надто важкий. Батькова воля для мене завжди була законом, і я не хотіла його втрачати.

Спогади про наші з Назаром щасливі моменти нахлинули на мене, мов хвилі на берег. Ми знали одне одного з дитинства, разом бігали по селу, разом сміялися, разом мріяли про спільне майбутнє. Його усмішка, теплі очі, руки, що завжди підтримували мене, стали для мене промінчиком світла у цьому світі. Моя любов до Назара була справжньою і глибокою, але чи могла вона витримати такий тиск? Чи змогла б я втриматися під тягарем батькових очікувань, залишившись вірною своїм почуттям?

Весь мій світ розпадався на частини, і я не знала, як його зібрати. Я довго розмірковувала над своїм майбутнім, я зрозуміла, що більше не можу залишатися в цьому стані невизначеності. Потрібно було діяти. Я зателефонувала Назару, і наша розмова була короткою. Ми домовилися зустрітися. Мені потрібно було поговорити з ним і все йому пояснити.

Я зібралася з думками і вирушила до нашого улюбленого місця на березі річки, де колись Назар, ще малим, зізнався мені в коханні. Коханий вже чекав там, та нервово крокував вздовж берега. Побачивши мене, він підійшов ближче, і в його очах я побачила тривогу і надію.

— Міє, щось трапилося? — запитав він, хапаючи мене за руку.

— Назаре, — почала я, намагаючись зібратися з думками, — я люблю тебе і не уявляю свого життя без тебе. Але мені потрібно трохи часу. Батько... йому важко змиритися з нашим вибором. Я могла б спробувати ще раз з ним поговорити, але, будь ласка, будь терплячим.

Назар обійняв мене і прошепотів:

— Я завжди буду чекати на тебе. Ми зможемо пройти через це разом.

Його слова дали мені силу. Я знала, що боротьба тільки починалася, але віра у нашу любов і підтримка Назара допомагали мені рухатися вперед. Того вечора, повертаючись додому, я відчувала дивне поєднання страху і рішучості. В голові крутилися різні думки, але серце було сповнене надією. Я знала, що повинна бути сильною і вірити в те, що любов зможе здолати всі перешкоди, але думки про те, що навіть кохання не в силах побороти цю боротьбу, не покидали мене ні на секунду.