Розділ 1

Соломія

Я сиділа своїй кімнаті, заглибившись у справу свого потерпілого. Раптом, тишу в моїй кімнаті порушив стукіт у двері.

— Так, заходьте! — вигукнула, та відклала документи вбік.

До кімнати зайшов мій батько. Його жалісне обличчя відразу занепокоїло мене.

— Тату, що сталося? — стурбовано запитала я.

— Доню, на мені купа боргів, і тільки ти можеш мене врятувати, — промовив він, дивлячись мені у вічі.

— А чому тільки я? Аякже Максим? — здивовано запитала я.

— Ти знаєш, що твій брат ненавидить мене. Сумніваюся, що він зможе мені чимось допомогти, — чесно відповів батько.

—  І що я повинна зробити, щоб врятувати тебе? — запитала, і  вже відчувала щось не дуже добре.

— Ти повинна вийти заміж за Іллю! — виголосив він, голосно, наче виносив вирок.

— Ти зараз знущаєшся з мене? — не могла повірити я в його слова.

— Доню, Ілля з багатої родини, і твій шлюб з ним зможе покрити всі мої борги, — сказав батько, обійнявши мене за плече.

— Але ж ти знав, що я будую стосунки Назаром! Ми кохаємо одне одного і завжди будемо кохати! — вигукнула, підкреслюючи свої слова.

— Ти хочеш бачити батька живим?

— Так!

— Тоді ти повинна вийти заміж за Іллю! — наполягав він, з кожним словом все рішучіше.

— Але як же Назар? Моє майбутнє з ним? Невже ти так просто обірвеш його? — промовила я тримаючи серйозний вираз обличчя.

Моє серце стискалося від розпачу. Чи змогла б я принести в жертву своє щастя заради порятунку батька? Боротися за своє кохання або підкоритися долі? Кожне рішення здавалося нестерпним, і кожен вибір — фатальним. Я відчувала, як всередині мене наростала хвиля гніву і відчаю. Не могло бути, що це все відбувається насправді. Замість відповідати, я мовчки встала і підійшла до вікна, намагаючись зібрати докупи думки.

— Доню, — промовив батько, — я розумію, що попросив в тебе неймовірне, але я у безвиході.

— Тату, ти навіть не уявляєш, що попросив від мене? — звернулася до нього, мої очі спалахнули обуренням. — Як ти можеш так легко віддати мене людині, яку я навіть не кохаю?

Батько глибоко зітхнув і важко сів на стілець. Його вигляд видавав втому і безнадію.

— Доню, це не лише про мене. Чи ти хотіла, щоб ми втратили все, включаючи будинок та бізнес?

Мої руки тремтіли, а в голові роїлися думки. Назар. Ми мріяли про спільне майбутнє, про наші подорожі та будинок на узбережжі моря. І тепер все це руйнувалося під натиском жорстокої реальності.

— А що, якщо я відмовлюся? — голос мій тремтів, але я намагалася тримати себе в руках.

Батько мовчав, його очі були повні відчаю.

— Тоді мені кінець, — нарешті прошепотів він, не підіймаючи очей.

Моя душа боролася між коханням та обов’язком допомогти батькові. «Мія, ти сильна, ти з усім впораєшся,» — повторювала я собі, намагаючись заспокоїтися. Я глянула на батька. Він терпляче чекав моєї відповіді, якої я поки не мала.

У цю мить я відчула гостру відсутність брата. Макс завжди вмів дати слушну пораду. Я була впевнена, що він порадив би залишитися з Назаром і не йти на поводу у батька. Але це було так складно. Особливо тепер, коли я нарешті досягла батьківської любові і не могла її втратити. Серце моє краялося від болю. Поглядаючи у вікно, я намагалася зібрати докупи думки. Здавалося, що світ довкола затих, чекаючи на моє рішення. Я встала і підійшла до дзеркала, дивлячись на своє відображення. В моїх очах відбивалася боротьба між обов’язком і коханням.

Раптом у голові промайнула думка. Я вийшла з кімнати і пішла до вітальні, де на дивані сидів батько, втупившись у підлогу. Його вигляд був настільки пригніченим, що в грудях аж защеміло.

— Я могла б поговорити з Назаром і ми разом щось би вирішили, — сказала я, намагаючись приховати біль у голосі.

Батько підняв голову і подивився на мене з надією. Його очі блищали.

— Дякую, доню. Я знаю, що попросив у тебе неможливого, але це єдиний вихід, який я бачу.

Моє рішення чекало на мене, і я мусила його прийняти. Вдихнувши глибоко повітря в легені, я підвелася, відчуваючи тремтіння в ногах, і вийшла з кімнати. Вирішивши піти до Назара, я знала, що нам потрібно поговорити. Я повинна була бути з ним чесною, якою б болючою не була правда. Дорога до парку, де ми часто зустрічалися, здавалася нескінченною. Кожен крок відгукувався в моєму серці, що билося як ніколи швидко. Я намагалася зібрати докупи свої думки, підбирала слова, щоб пояснити Назарові ситуацію. Здавалося, що кожне слово важить тони, і я боялася, що вони зламають мене. Нарешті, його обличчя з’явилося на горизонті, і я відчула, як моє серце трохи заспокоїлося. Його присутність завжди давала мені силу, і я прискорила крок, наче той спокій був єдиною рятівною ниткою в морі безнадії.

— Назаре, — мій голос здригнувся, коли я наблизилася до нього, — нам потрібно поговорити.

Він відразу помітив мій тривожний вигляд і нахмурився, обережно взявши мене за руки.

— Що сталося, Міє? — запитав він, його голос був м’яким, але сповнений занепокоєння.