Глава 12. Сумна історія

Глава 12. Сумна історія

Відступив.

Щось тріснуло над моєю головою. Це врізався його кулак у дерево. Тріски посипалися у волосся.

– Вибач, – зірвалося з Назарових вуст. – Важкий день.

Не припиняючи тремтіти, тепер вже від збудження, яке не знайшло виходу, я нарешті відійшла від боса.

– Що з тобою? Я не розумію! То ти вимагаєш, щоб я поводилася природно, як справжня твоя дівчина, то відштовхуєш мене, то лізеш цілуватися. Якби ти не був чоловіком, я б сказала, що у тебе критичні дні.

Він занурив пальці у своє волосся, якось розпачливо зітхнув і пішов за мною. Ми поволі піднімалися пагорбом, а місяць був нашим ліхтарем.

– Зателефонуй сестрі. Нехай не переживає.

Назар послухався. Після того, як дзвінок було зроблено, я наважилася спитати (бо ж не спатиму всю ніч!):

– Це Катерина, так?

– Що – Катерина? – неохоче перепитав.

– Причина, з якої я тут.

Він мовчав. Що ж, я навіть не була здивована. Дочекатися відвертості від Назара Максимовича все одно, що снігу серед літа.

Але ми крокували разом, однією стежкою, і мені було затишно і спокійно, а ще – ніби я можу йти так все життя поруч із ним, байдуже, куди зверне шлях. Хотілося переплести наші пальці і на секунду відчути єднання, нафантазувати, але…

І тут я ледь не перечепилася на рівному місці – бос заговорив.

– Вона з дитинства була закохана у мене. Не знаю, що в мені бачила, але погляд її завжди ловив на собі. З Марічкою вони подружки з пелюшок, тому не було нічого дивного, що постійно на обійсті нашому крутилася. Коли стали старшими… Якось все само собою сталося. Навіщо когось шукати, коли поруч вже є дівчина, добре знана, гарна? Марічка усіляко сприяла, щоб ми почали зустрічатися.

Я слухала, затамувавши подих. Невже це Назар розповідає, а не його добріший клон?

– А потім мене призвали. Я мав іти в армію. Влаштували гарні проводи. Намет стояв там само, де зараз весільний. Вона божилася, що дочекається мене і потім ми одружимося.

Я крякнула, не стримавшись. Хто це одружується у такому віці? На щастя, Назар не помітив чи вдав, що не помітив, і продовжив сповідь.

– А через місяць служби я дізнався, що вона зрадила мені. Писала листи і прикидалася, що чекає мене, як домовлено. Але це ж село. Тут нічого ні від кого не приховаєш. Сестра стояла горою за подругу, прикривала скільки могла. Коли повернувся, доброзичливці надали мені стільки доказів, що на все життя вистачить.

– Чому вона це зробила? – спитала палко. Хотіла зрозуміти, що могло штовхнути зрадити такого чоловіка, як Назар? На її місці я б у монастир пішла, аби тільки втримати його.

– Не знаю, Нато.

Чулося, що йому важко про це говорити, старі рани муляли, тривожили його, але чомусь він знайшов у собі сміливість все це мені розповісти. Це при тому, що об’єктивно у цьому не було необхідності.

– І ти не питав?

– Ні. – Як відрубав. – Людина, що зрадила мою довіру, назавжди втрачає можливість щось мені пояснити.

– Ясно. І вона не намагалася пояснити свій вчинок?.. Втім, що тут пояснювати. 

Я б вчинила так само. Не знаю, що про мене думає Назар, але у мене є тільки він. Я раптом відчула непереборну жагу його просвітити щодо цього.

– Назаре…

– Не треба, Нато, – перебив. – Ви, жінки, завжди солідарні і знайдете виправдання чому завгодно. Але я не хочу слухати. Це справа давно минула. І я розповів тобі тільки тому, щоб ти не думала, що я приховую якусь страшну таємницю, або Катерина покинула мене, бо я жорстокий нелюд, що їсть немовлят на сніданок. Не піднімаймо більше цю тему.

Ого, невже його зачепило моє ставлення, на яке він ніколи не зважав?

– Гаразд, – погодилася, – але я не це хотіла сказати.

– Що б ти не хотіла, почекає до завтра.

Він використав свій владний керівницький тон, і я не змогла заперечити. А варто було б наполягти, може, тоді вдалося б уникнути того, що сталося на весіллі.

Ніч минула у відносному спокої. Бос більше не чіплявся до мене і не порушував “кордон” із подушок. Проте я практично не спала. Мої думки весь час крутилися навколо історії невдалого кохання. Я ніяк не могла збагнути, що дає підстави Катерині вважати, що вона може повернути Назара? Хіба що вона настільки погано його знає. Але ж це неможливо, якщо приятелюєш із самого дитинства. Назар обірвав всі зв’язки з нею, коли поїхав з села і розпочав нове життя у місті, заснував туристичну агенцію, добився успіху. На що Катерина сподівається? Чи, вірніше, яка її мета? Захомутати Назара, щоби що?

Ох, сама себе насварила. Ну от воно мені треба? Чи я не маю більше, чим забити свою голову? Ба ні. Якби оцей чоловік, що тихенько хропе поруч, так сильно не займав мої думки, я б не переймалася його колишньою. А так ревнощі не давали мені спокою. А ще постійне підсвідоме нагадування, що я втрачу на нього всі права, щойно ми повернемося у місто. І від цієї останньої думки мені ставало реально зле.

Ранок я зустріла засмучена, невиспана і з колами під очима. А от Назар виглядав так, ніби спав щонайменше десять годин. Я аж позаздрила. Треба брати з нього приклад і теж нікого не впускати у своє серце. Але ж як хотілося мені там бути…

Я набридла сама собі, поки приймала душ, вистоявши чергу з десятка родичів, робила зачіску і фарбувалася. Будинок гудів і кипів, прийшли візажистка і перукарка, чаклували над нареченою і всією жіночою частиною родини. Пропонували і мені свої послуги, але я подивилася на результат на Назаровій мамі і відмовилася. Мала надію, що з Марічкою у них вийде краще. 

Поки я наводила красу, Назар одягався, я спостерігала за ним у дзеркало. Звісно, я й раніше бачила його у костюмах різного ступеня витонченості і строгості, але такого, як сьогодні, бачила вперше. Можливо, тому що волосся його недбало вилося дрібними кучериками замість постійно пригладженого офісного варіанта, чи тому що білосніжна рубашка була розстібнута на верхні ґудзики, чи тому що… тому що я була закохана по вуха, та він здавався мені взірцем краси і харизми.